З якою б наполегливістю не прикваплював я кожен крок сонця в бік півночі, коли воно заходить, і як би не скнарив, відраховуючи ті самі кроки небесного світила після того, як воно, зупинившись на час, починає відкочуватися назад, – все одно настає осінь, а за нею зима, і я вже нині печалуюся, що вечори починатимуться зразу після обіду, а ранки, ніби з похмілля, ніяк прокинутися не зможуть… Та, незважаючи на те, я ніяк не надякуюся природі, що вона так пишно прощається з нами барвистими хвилями осені.
Щоранку виходжу на озеро, обрамлене осіннім лісом, щоб якнайбільше захопити для себе того кольористого дива, ідеально синього неба, лісових пожеж і тихого смутку осінніх вод.
Ходжу зі своєю нерозлучною барткою, яка із медіума стала враз звичайною палицею, бо ж більше не загрожують світові градобої та буреломи; різьба на голівці бартки потьмяніла, ніби стерлася або проникла в середину металу, щоб у його лоні знову набратися магічної сили для наступного літа; ті таємничі письмена за весь зимовий період проступлять на поверхню тільки один раз, коли я буду запрошувати Білобога й Чорнобога на Святу вечерю, а вони, звісно, не прийдуть, і я суворо попереджу їх, щоб не навідувалися, непрошені, і влітку, бо відішлю їх на темні бори, на дикі ізвори, – там, де кури недопівають й голосу християнського не чути!
Осінь у Наварії починається на Спаса, коли мої бузьки відлітають у теплі краї. Уже зміцніли крила в лелеченят, вже суворий батько, зайнявши спостережний пункт на чолопку водонапірної башти, провів зі своїми дітьми триденний курс польотів, вже молоді птахи подалися до лелечої зграї, що збирається на раду на мочаристих левадах за Ставчанкою, а мій старий бузьок чомусь ще стовбичить у гнізді біля крайньої сільської хати – може, він – вожай і полетить над Ставчанку, коли зграя буде в повному зборі, а може – просто тужить за дітьми й за подругою, яка полетіла разом з ними… Але чого б йому тужити, думається мені, коли діти здоровими виросли й самостійними стали, – певне, старий думає про тяжкі випробування, які стеляться перед лелечою зграєю: а чи витримають недосвідчені дітлахи далекий переліт, чи не зітруться в них крила над Мармуровим морем?
Бузьок думає і наслухає, як глухо падають на землю брунатні каштани, відраховуючи останні хвилини літа, він перехиляє голову і приглядається до мене, а я його запитую, як він з тих безмежних широт уміє допасти до свого гнізда, яка сила, яке чуття веде його додому з безкраїх розстаней, а він мудро і статечно відповідає: любов!
А на другий день після цієї розмови я бачу лише спорожніле гніздо – вже осінь, і чутно, як ласкава тиша скроплюється жовтими цяточками на листя, цяточки розпливаються, спалюють зелень, а дзеркало озера вигладжується, щоб відбити в собі всю красу осінньої містерії.
Від тих осінніх лісових кольорів я чманію; прохолодний вітер прокрадається між листя й безжально струшує їх з гілок, прокладаючи дорогу зимовому походу; листя летить, кружляє в повітрі – природа справляє свій барвистий карнавал.
А коли вітер стихає, залишивши на деревах ошатний одяг, з найміцніших листочків тканий, над озером починає звучати кольорова соната, музика барв добувається з піднебесся і з озерної глибини, і я вже не знаю, де справжній світ – піді мною чи наді мною, а втім, він єдиний, як злагоджений оркестр.
Вдивляюся у відбите у воді небо, і мені здається, що зовсім неважко добратися до небесних чертогів – треба тільки пірнути вниз до неба, по якому плавають білі хмаринки – і на них, мов на лодіях, попливти в те космічне бездоння, де нічого немає, крім всесильного згустку Божої енергії; я зовсім осамотнююся від думки, що моя власна енергія з космічною не співмірна, що я незначна особина, що мене, врешті-решт, нема… Проте залишається жити дужча від тілесної оболонки моя свідомість, і я щасливий від того, що в цю мить вона спроможна розмовляти з Богом.