Із жаб’євського церковного майдану після шлюбної церемонії вирушив весільний кортеж. На чолі процесії гарцював на угорському аргамаку князь, він міцно натягував вудила, аж здиблював на задні ноги буланого огиря: під вершником рипіла тарниця, застелена чапраком з білого сукна, крисаня з павами й бісерними трясунками за плетеною з червоної волічки околичкою була йому за корону, бо ж – князь; на плечах мав накинутий сардак, защеплений під шиєю вущанками з кольорових китиць; поруч із аргамаком ступала спокійна кобилиця; княгиня у високому вінку, з якого звисали різнобарвні бинди, сиділа в сідлі легко й вудила тримала в опущеній руці; молоді були поважні й статечні, а позаду них бісилися на «гуцуликах» дружби, коні брикали, бо їм була дана воля, дружки йшли поруч з білою кобилицею й співали весільної: «А я йому заспівала, як він мене кликав: бери мене до постелі, бо я вже велика!»; за дружбами й дружками потягнулася змійка весільних гостей, кортеж прямував до криворівенської ущелини, заходив у неї і звивався в тіснині, мов вуж; ми з Любкою стояли над фосою, відступивши від процесії на кілька кроків, і я бачив, як моя кохана не може відвести очей від князя, ніби хотіла віднайти на його обличчі риси білоголового хлопчика, який колись осліп від білизни дівочого тіла, що купалося у місячному сяйві, – і тут сталося чудо: Любка враз перемінилася на княгиню, я побачив її в сідлі на кобилиці – була вона тією самою, котра щойно стояла біля мене над фосою, тільки її очі палахкотіли вологою зеленню, мов роса на конюшині при сході сонця, й довге русяве волосся спадало з плечей аж до стремен; Любка впритул підігнала кобилицю до князевого аргамака, аж дзенькнули, зіткнувшись, остроги, нахилилася до молодого й щось йому прошепотіла до вуха, князь, зачувши її слова, здибив коня на задні ноги, кінь голосно заіржав, ніби теж зрадів разом з князем, «гуцулики» під дружбами сполошилися й стирлувалися у вузькій ущелині; врешті не стало видно ні молодих, ні дружбів, ані дружок, їх всмоктала криворівенська западина; ми з Любкою подалися слідом за кортежем, та враз він зупинився, стих, наслуховуючи, й тоді над горами пролунав урочистий кант без слів й тремтів, немов віолончельна струна, – то стояв біля криворівенської церкви босий Німий і, видаючи з горла величаву мелодію, творив своє диво…
Зачарований красою гір, Німий витонченою й тягучою мелодією, схожою на кавказький зіль, кликав ті чари до себе, й вони враз скропилися сліпим дощиком, а тоді від Ігреця аж до Кливи, вигинаючись луком, черкнула небесну баню й повисла над рікою барвиста райдуга. Німий сягнув до неї рукою, схопив за край і потягнув до своїх стіп; веселка світлішала, яскравішала, вишивалася сімома кольорами й ставала кращою за найвитворніший космацький узір на рукаві дівочої сорочки, тужавіла, наливалася барвами, які вже не вміщалися в ній, і вона подвоїлася, утворивши для весільного кортежу тріумфальну арку; Німий міцно тримав у руках кінці дуг, немов кінські вудила; веселка бриніла кольорами в унісон мелодії Німого, й гори, і видолина над Черемошем заніміли в тому тремті; краї веселки запалювали небесними вогнями стужавілі від синяви бори, й обабіч ріки спалахували з-поміж смерек червонолисті букові ватри; старі гуцулки поховалися у тліючих гущавинах й прикурювали люльки від райдужного жару, а тоді з узворів закурилися білі дими, віщуючи добру погоду; весільний кортеж парадно пройшов під аркою й звернув через місток на Заріччя; посмутніла Любка взяла мене за руку й повела крутою дорогою вгору на Буковець – чей то було не її весілля; я ще встиг підкрастись до Німого, схопив за край веселку й потягнув її за собою; натужуючись, немов воли в ярмі, ми з Любкою протарганили райдугу через Буковецький перевал й коли нарешті почули шум Рибниці, глянули вниз і на дні каньйону, над нашим Гуком, побачили білоголового хлопчика, який сидів на плоскій плиті й ловив мересниці…
Ми скинули йому згори край веселки й дивилися, як хлопчик тішився нею: перескакував, ніби через скакалку, обмотував нею шию, мов теплим шалем, світився у ній пломінцем й зникав у тому жареві; ми збігли вниз й кинулися обнімати малого, а він дивувався з нашої втіхи, бо ж нікуди не дівався, бо здавалося йому, напевне, як і мені колись, що він вічний, і ніяка тривога не добиралася до його душі – адже веселкова дуга ще вишивалася узорами, паношилася під небесами й не збиралася згасати…
15 жовтня 2008 року