Настав переддень.
Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскравi багаття. Попiд берегами в очеретах попритискалися заблудлi купальськi вiнки.
Деякi навiть з обгорiлими свiчками. Чадiли на пагорбах рештки вогнищ.
Де-де серед заростей пробiгали крадькома людськi постатi,
Дядько спльовував i хрестився.
- У, сiм'я поганське! Сосуди грiховнi! Через вас цi йолопи повпивалися! Все, все через хмiль, блуд i поганство! О Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю Тебе!!!
Бiля кленового гаю було добре видно на пом'ятих травах бризки почорнiлої кровi.
Дядько дав повiд Строкатої, а сам спiшився i обдивлявся все ретельно, навiть обнюхував, мов мисливський пес.
Залiзши на Строкату, довго сидiв мовчки.
Сидiв, голову похнюпив.
Цмокнув, рушив, направив Строкату до рiчки. Пiдняв стрiли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього мiсця - думав - конi попливуть. Та виявилось, що тут було мiсце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на той берег. I дядько Пiвень показав, що вiн не тiльки був ловцем вiдчайдушним, а мiг слiд i по людинi гнати, i по звiровi.
Вони доїхали до того мiсця, де татi розiйшлися двома стежками.
Лiворуч з трьома кiньми, праворуч - один вершник. Дядько уважно роздивився мокрi ганчiрки з кiнських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Вiн їх вiддав Пiвниковi.
Вивчав слiди, щось мимрив пiд носа:
- Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершникiв... А вiн i не найкращий вершник... Бач, ось як iдуть слiди... Вiн погано нею управляє. Скине!.. - Пророкував i радiв iз свого пророцтва Пiвень.
Вони ще проїхали по заболоченiй лiсистiй долинi з версту i почули з-за густих очеретiв кiнське слабе iржання.
Межи шуворами Соловая кобила загрузла заднiми ногами, а переднi закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти заднi ноги iз трясовини.
Дядько спiшився i спробував дiстатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрiвля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крiзь вiконце в зеленiм покривалi.
Дядько бачив, що трясовина не вiдпустить свою жертву, свою здобич.
Вiн вибрав найгострiшу стрiлу i наклав на тятиву. Напнув тугого лука. Не змiг пустити стрiлу. Заклав назад у сагайдак.
Вiдв'язав вiд пояса аркан. Одним кiнцем обв'язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромiгся накинути на шию Соловiй.
Здав Строкату назад, i вона потягла линву.
I витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, i Солова вдавилася би у арканi. Та дядько Пiвень не пожалiв аркану - розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь пiдвелася. Тремтiла всiм єством. З неї стiкала руда болотна жижа.
Але дядьковi було байдуже. Вiн обiймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цiлував.
Вони поїхали далi по слiдах межи верболозами. За тим, що був з трьома кiньми.
На зручнiй, непримiтнiй галявинцi дядько закляв i вирiшив вертати назад.
- Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись - слiди.
Потiм вони заїхали в ручай. I невiдомо куди пiшли - вниз по течiї чи вгору? Он там на пiсочку на тiм боцi слiдiв немає... А там iще озера...
Вони повернули, i на зворотньому шляху забрали Соловую.
Вона нiкуди не йшла. I траву не скубла, а стояла, понуривши голову.
Нараз дядько спинився i схопив Пiвника за плече.
Пiвник закуняв, сидячи охляп на кобилi. Хоч як не пекла рана на спинi, а проте спати хотiлось смертельно, нiякий бiль не розвiював сон.
- Ти їх запам'ятав?!
- Нi... Тiльки здається, той,.. що з обушком... схожий на тих, що тодi... верблюдiв привели...
- Печенiг?!
- Хто зна... Менi так здалось...
- А де ти, де ти був? Вiд пiвночi де ти шлявся?
Малий ворушив спухлими порiзаними губами, але нi слова не вiдповiдав.
Що там говорити - саме вiн вiдповiдав за зведених коней. Раз не було при iстобцi дядька, значить, вiн повинен був за всiм доглядати. Зведенi конi були цiною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згiдно угоди-ряду вiд цiєї купальської ночi дядько Пiвень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом iз його нечисленної челядi.
Та всi цi думки коливалися в стомленiй, соннiй головi хлопця наче густа болотна жижа. Йому хотiлося спати.
Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розклiпити.
- Скажи менi, коли ти пiшов з iстобки, там нiкого з чужих не було?
- Нiкого... - вiдповiв хлопчик, облизуючи запеченi вуста. Вiн i не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. I його до неї посилали не один раз по всякi дрiбнички господарськi.
- А та, що з Будим обiймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?
Хлопець щось мимрив недоладне i обм'як, мов куль.
Щоб малий не впав пiд копита, Пiвень взяв його до себе на Строкату.
Так вони й притюпали на трьох конях до iстобки.
Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому вiн почав шукати, чого б напитись. Води нiде не було, а рiзанку з водою хтось, певно по пиятицi, перекинув.
Побачив у закутку пiд полом глечик зеленої поливи. У великiм глечику наче ще лишилось меду.
Одним духом дядько допив глечик.
Дивився на глечик i нiяк не мiг зрозумiти, чи це глечик боярський, чи нi.
Хотiв спитати малого, але той мiцно спав.
В головi в дядька пiсля гонитви, пiсля всього, що трапилося, гуло i дзвенiло.
Вiн пошукав очима Будого. Немає Будого. I ще когось немає... Ага, тiєї дiвки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий...
Сон незборним тягарем почав натискати на повiки юнаковi, i вiн так-сяк пройшовши по хатi, дiстався до полу i впав на голi дошки.
Коли пiсля полудня Пiвень збудився вiд важкого мороку, вiн вже знав - у мед пiдсипано зiлля.
I став вiд того дня Пiвень тихий, сонний. Майже не говорив.
Похнюплений. Все собi пiд ноги заглядає. З людьми не хотiв розмовляти.
Одного разу, коли нiкого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб пiти до ворожки хорошої, щоб вона вiдворожила, зняла з нього порчу.
Дядько поволi-поволi обкрутився на всi боки, з-пiд-лоба позирнув туди-сюди i посмiхнувся до небожа, хитро i впевнено.
- Малий! Ти не бiйся! Боярин не одержить нового раба.
- А тодi вони мене схоплять! Я пропаду!
- Ти хiба менi син? Якщо раптом я втечу, ти тiкай на Подiл до човнярiв. Вони тебе пiсля жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дiстанешся додому.
- А коли тiкатимеш?
- Е! Дурне питаєш! Коли добудусь свого, те лише Бог вiдає!
- Ти про кобил кажеш?
Дядько махнув рукою i зразу ж зробився похмурий i сонний...
Холопи зiтхнули з полегшенням. I спочатку обережно, а потiм вiдверто почали справляти ледаря. Бувало, що дехто зовсiм на роботу не виходив. Вони колупалися з возами, немов їх лагодили, чи вдавали, що лiкують коней, чи свої болячки, бо, мовляв, татi на коней i на людей порчу i слабiсть наслали.
Городник з прикрiстю спостерiгав за Пiвнем. Вирiшив дати якусь iншу роботу Пiвневi, щоб вiн якось оклигав.
I вiн вiдiслав його з робiтниками на Рось.
Робiтники з волячими упряжками направлялись на Рось. Там в одному мiсцi обвалився берег i оголилось цiле кладовище морених дубових стовбурiв. Хтось iз княжих людей, чи тiун, чи ще хто, наказав пошвидше вивезти їх з Росi.
А що в тих мiсцях нiби з'являлись час вiд часу розбiйники, то дали робiтникам охорону. I робiтникiв охоронити, i розвiдати, що там справдi дiється. Що то за татi там об'явились?
А Пiвень був замiсть одного найманця, що на ловах плече повередив. Тепер хворiв. А з других десяткiв нiхто не хотiв на його мiсце йти.
От тодi городник i попрохав свого знайомого десятника взяти Пiвня.
Коли дядько Пiвень при новому уборi - рогатинi, луковi, стрiлах, сокирi та обушковi, у своїй старосвiтськiй одежинi, у клобуцi з вовчою опушкою, на строкатiй кобилi з'явився бiля княжих конюшень, там ледь з коней всi не попадали.
А Пiвень сидiв смиренно на Строкатiй, i наче це не з нього реготали i вояки, i конюхи, i служки.