- Назирай за ними. Тiльки почнуть повзти - бери i тни отут! - Дядько показав на пiдщелеп'я печенiгу.
Пiвень зганяв човна на острiв i перевiз усе, що там знайшов. I коней перегнав. Десять коней. I самострiли познiмав. I понiс кудись в темряву, туди, де пiдковою стояли високi верби.
"Для чого вiн ставить там? Щоб за нами не погнались?" - подумав Пiвник.
Вранцi, нi, ще в переддення, все зрозумiв. Iншi, полоненi тобто, що потроху починали оклигуватись вiд якогось дурману, чи що, теж зрозумiли.
Пiвень по одному пiдтяг їх до верб i поприв'язував до стовбурiв. I поприпинав їх їхнiми ж линвами i сировицею.
Вiд насторожених у травї самострiлiв до бранцiв протягнув мiцнi жилки.
"I де вiн їх узяв?!"- Очманiло подумав Пiвник.
А Пiвень, стоячи збоку вiд служницi, вже питав:
- Для чого короби їм? Ти знаєш?
Служниця нiчого йому не вiдповiла i вiдвернула голову. Тодi вiн пiдiйшов до Ляха.
- Для чого короби? Чиї вони?!
- Якби ти був лицарем, я б тобi вiдповiв. Але ти пiдступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гiднi воїна! Ти i тiлом i душею раб, холоп, бидло, руська худоба!
- Ляше! Не гнiви мене, не бреши на мене. Я вiльна людина! Якщо я твою голову кину суддям i приведу зведених коней i весь ваш татiвський реманент, - нi княжий, нi церковний суд не визнає мене винним, i боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи - для чого цi короби ти сюди пер? I я тебе зразу ж вiдпущу. Слово даю!
- Рабське слово сили не має! Зрада - зброя рабiв!
- Даю слово - твою полюбовницю звiльню, стрiлу з неї витягну i коня вам найсильнiшого дам. Тодi повiриш?
- Спочатку її звiльни!.. - Прохрипiв Лях.. Служниця подумала, що Пiвень її чи мордуватиме, чи iвалтуватиме, тому вона, як вiн наблизився, плюнула йому в лице. А вiн у вiдповiдь її вдарив по вилицi. I зразу ж блискавично видер iз рани уламки стрiли.
Пiвник стояв поруч i заглядав, як то дядько чинить.
- Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!
- Я й не таке бачив! А ти, а ти... це ти в зеленiм глечику принесла в iстобку отруєний мед.
- Не базiкай! Приведи Кошлатого! - Не обертаючись, наказав дядько Пiвень. - Я тебе вiдпускаю. Можеш навiть їхати за пiдмогою. Тiльки я спочатку поприбиваю до верб!
- Не поїду я нiкуди... Вiдпусти його!
- Нехай вiн скаже - для чого короби!
-- Вiн не скаже...
- Тодi i вiн сконає, як оця поганська личина! - Пiвень широкими кроками рушив до печенiга.
Iшов i зi свистом розсiкав повiтря блакитним лезом меча.
Служниця мовчала.
Ось три кроки до конюха-печенiга. Срiбним променем спалахнув меч. I глухо вдарила стрiла в печенiговi груди,
- Ой матiнко! - Закричала служниця. А Пiвень вже йшов до гiнця i сiк мечем повiтря. Навiть не зиркнувши на мертвого печенiга - стрiла йому серце пробила.
- Не тре, не тре! Я все скажу! - Заголосила служниця. - Це для того, щоб...
- Тихо! Не галасуй! А ти вiдiйди! - Кинув дядько через плече Пiвнику, що йшов слiдом за ним.
Тому Пiвник не чув, що вона шепотiла дядьковi.
Дядько стояв, може на голову нижчий вiд неї, схилив голову на лiве плече, пiдставив угору вухо, наче недочував i все кивав i кивав на її слова.
Мовчки звiльнив вiд пут служницю i її коханця Ляха i пiдвiв їм мiцного коня. Лях мовчки розглядався на поранену спухлу руку, зi здивуванням на обличчi обмацував пальцi.
- А де вашi припаси? - Спитав Пiвник.
- Там у схованцi,.. - вiдказала служниця. Нараз почувся кашель, мов хто водою чи слиною поперхнувся, а тодi високий голос гречина.
- Ти їх вiдпускаєш?! А вони ж тебе здурили... Вона йому твого полового огиря з мiста вивела!!! А ти їх вiдпускаєш?.. - Спадаючим голосом закiнчив гречин.
Лях i служниця кинулись бiгти до заростей, та рани i пута ослабили їх..
Першого Пiвень наздогнав Ляха i вдарив кулаком по тiменi. Лях снопом упав у мочарину. А служниця, хоч сильно поранена, вже дiсталася до кущiв. Та в темрявi Пiвень i її збив з нiг ударом в потилицю.
Прив'язав обох до кошлатого коня i тягнув, волочив назад, до верб.
- Де мiй половий коник? - Питав Пiвень, наступаючи на горло Ляховi подертим вуглярським личаком.
Лях пiсля останнього дядькового удару, певно, перестав уже вiрити в свою фортуну. I не огризався i не ображав Пiвня, але мовчав затято.
I знов служниця сказала.
- Розв'яжи мене - я приведу коня... Тiльки ти вiдпустиш нас?..
- Вiдпущу. Iди. Скiльки тебе чекати?
- Як сонце он пiд ту гiлку дiстане, - показала на низьку товстенну вербу.
I вона пiшла в ранковий туман по ледь помiтнiй стежцi i її мов вiд мiцного хмелю хитало й заносило.
- Дядьку! - Зашепотiв Пiвник, шарпаючи за рукав. - Вона впаде i сконає! Або в багно завалиться...
- Нi! Служниця - страх, яка витривала! Iнший би вiд такої рани... - Вiн озирнувся на поборканих татей. Всi вони повернули голови за служницею. I вiн зашепотiв Пiвникув - Ти бiжи нiби туди, до коли схованої... А там через ручай їй навперейми i за нею слiдкуй. Та обережно менi! - А тодi вголос, але не дуже сильно. - Збiгай,- перевiр коней та принеси штиль i сокиру.
Служниця йшла не поспiшаючи, то просто бiгла, то сiдала перепочити на купину. Назад озиралась, обертаючись усiм тулубом - певно, що рана пекла її нестримно i не давала вiльно рухатись.
Щоразу, коли вона починала обертатись, Пiвник встигав схоронитись за кущем, за шуворами, за купинами чи просто присiсти у височенну траву.
Перед невеличким гайком вона спинилась i довго обдивлялась на всi боки.
Стиха покликала. Коли їй неголосно вiдповiли з-за чагарника, тодi вона пiшла в заростi.
Пiвник, просто припадаючи до землi, наблизився до заростей.
- А все? - Спитав старий перевiзник. Пiвник зразу впiзнав його глухий i хрипкий голос.
- На островi. Перевезли. I не знає вiн... Думає, що воно там, де вiн сховав... Ой, сестрице, обережнiше... Ой болить, ой пече.... I стрiли, можу присягтись, у нього отруєнi всi. Всi стали як дурнi пiсля блекоти... У нього, бiдолашного, рука розпухла... Одна надiя - встигнете... Якщо спiзнимось, дурник їх заб'є.
- Терпи, терпи, небого! Я вже рушаю!
- Дядечку! Поспiшай до хлопцiв. Всiх родичiв пiднiми!!! Ой болить, болить менi! А в очах кружала плавають. Ой хоча б не вмерти вiд отрути!..
Пiвник не став слухати далi, а плазом, плазом порачкував до стежки, а там заростями навпростець.
I тремтячи вiд страху, що потрапить у трясовину, i маючи надiю, що уникне трясовини, побiг, побiг навпростець до дядька Пiвня.
Пiвень мав слух не згiрший, анiж малий, i вискочив йому назустрiч.
- Зрада... - Прошепотiв Пiвник i сiв просто в мочарину там, де стояв. Вона... тебе... зрадила... - Плакав хлопчик. - Скарби тут десь на островi. Вони пливли по скарби... Тут на островi... Десь тут,.. на островi!..
- Зрозумiв! Ти пильнуй їх! Тiльки знiметься веремiя, почуєш - обтинай струни. А Ляху горлянку розчикриж! Не тни вiстрям, а рiж, як теля - попiд скилицею, як би косою рiзав! Нiж у тебе добрий!
Сам побiг назад межи верби i вмить вилетiв звiдтiля охляп на конi, але при зброї.
I тнучи п'ятами кобилу пiд ребра, пустив її по вузькiй болотнiй стежцi...
Пiвник йшов поволi до верб i ледь не спiзнився. Бо Лях пiдкочувався до жилки, що єднала напнутий самострiл i ретязi Гречина. Гречин з розкритим ротом не мiг вимовити нi слова, закам'янiв, задубiв, як жаба перед вужем.
Пiвник, ще не прийшовши в силу пiсля шаленого бiгу, тремтячими руками витяг iз купи захопленого добра карбований, мережаний кий Гречина.
Звiв над головою i опустив на плечi Ляховi. Потiм по головi бив, по руках, по череву, по ногах.
- Вiдповзай, вiдповзай, вiдповзай!!!
Сили в малого ще не вiдновились, але кий був замашний, з якогось пiвденного дерева, наче залiзний.
Лях пробував закритись зв'язаними руками. Лях перевернувся на черево.
Пiвник важко пiдносив кий i гатив полоненого по хребту, по ребрах, по головi.
Вiн обiсiв геть i не усвiдомлював, що кричить i проклинає Ляха. Наче в хворому мареннi вiн змахнув києм i вдарив по ногах Ляха, Той сiпонувся, наче в корчах, i зачепив жилку вiд самострiла.