Дядько сидiв неподалiк домницi. Добре було вiд її тепла. Вона, здавалось, i не збирається вичахати. Хлопчик притулився до дядька i зразу заснув.
За валом, за гострим паколлям, у тесових стайнях заспiвали першi пiвнi.
Старший прикрив свитою меншого i заходився все приводити до ладу: начиння, їжу, одяг, а тодi й коло домницi заходився.
I врештi-решт дiстався до нестерпимо-гарячої крицi. Вона застигла на днi нiби товстим сталевим оладком. Мочаючи щораз рукавицi у воду, обпалюючи вуса та коротеньку борiдку, Пiвень все ж видобув на гору темноблакитну крицю.
Кинув крицю на один iз великих каменiв, що виростали тут iз землi, i, не жалiючи себе, заходився вiдбивати молотом, поки вона геть не затвердiла.
Вiд гуркоту й дзвону малому сон вiдлетiв умить, i вiн схопився на ноги.
- Давай, допоможу! Давай!
Дядько, кивнувши на згоду, передав ручки щипцiв малому i заходився обiруч гатити по крицi.
Пiсля кожного удару криця пiдскакувала разом iз щипцями, i хлопець теж пiдскакував.
Дядько досить швидко вправився з проковкою, i товстий оладок крицi перетворився на сiро-синiй брусок металу.
Була вже глибока нiч, як вони пiдкрiпили свої сили сушеною ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько Пiвень.
Iти до коваля вночi вони не наважились i продрiмали бiля домницi.
Запугав пугач у сосновiм лiсi, i пiсля того вони вже не проспали пiвнiв.
Пiшли пiщаним белебнем до пiщаного яру.
За дубовим гостроверхим тином село досипало останнi хвилi, додивлялось останнi митi снiв.
Далеко за сивим житнiм полем чорнiв лiс, над яким згасали останнi зiрки.
На узлiссi хрипко i сумко, востаннє, певно, перед днем, закричала дремлюга.
Мов малесенька фортеця за селом, за валом стояла окремо Ковалева садиба. Про всяк випадок - щоб iз кузнею не вигорiло все село.
Кузня стояла нижче, в яру, окремо вiд садиби. Проста кузня, один зруб. Паколля ще врите з трьох бокiв. А вгорi була завiса з розколотого лемеху. Усерединi все було ретельно обмазане грубим шаром бiлої глини.
Правда, по роках бiла глина просякла кiптявою, димом i зробилась геть чорна, як глупа нiч.
Коли дядько з небожем досягли самої кузнi, вгорi над ними зi скрипом розiйшлися стулки ворiт, i з'явився сам знаменитий коваль.
Доброго зросту, у короткiй лiтнiй свитi. Ставши на воротах, бризкнув iз чашi на корову води, а тодi сказав у глибину двору:
- Пускай!
- Бач, який хитрун! - Зашепотiв Пiвень небожевi. - Вигоняє худобу на пасовище i кропить водою з чаклунського гульбища. А сам хрещений! Навiть на кузнi хрест вирiзано!
- А це допоможе?
- Коли допоможе християнська молитва... А коли буває i поганський заговiр.
Дядько пiдвiвся, наказавши Пiвнику сидiти i не рипатись.
Вони кланялись один одному, кивали головами. Потiм щось перейшло з рук дядька до рук коваля.
Потiм говорив дядько, а коваль лише головою кивав.
Кузню коваль вiдiмкнув довгим ключем.
Може б люди i дорiкали ковалевi за замок, за те, що людей стережеться. Але i ключ, i замок були його власної роботи, i нiхто нi слова не вимовив.
Вийшов iз кузнi коваль у шкiрянiм лискучiм фартусi. Вiн нiс повну жменю жеврiючого вугiлля.
Як Пiвник те побачив, йому аж п'яти запекло.
Коваль висипав жарини в купу вугiлля.
Дядько вхопився за важiль мiха, щосили потяг.
Фуркнув мiх, злетiла хмарка чорного пилу, i чорне вугiлля почало жеврiти. Потiм полетiли iскри, знялась хмарка вугiльної куряви.
Коваль всунув крицю до горна. I вона почала набувати кольору, розквiтати сяйвом.
Коваль ухопив губчастими щипцями смугу i передав Пiвневi. Поставив зубило на смугу, ударив молотом i розсiк смугу на два шмати.
Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпiкся до бiлого, коваль вихопив його i кинув на ковадло.
Знов тримав дядько Пiвень, а ковадь почав той шмат кувати, загинаючи навколо залiзної палицi.
Смуга сходилась своїми кiнцями, водночас вичахаючи.
Коваль, взявши зiгнуту смугу, пiшов до зруба. I щось там довго колупався з нею.
Пiвник хотiв туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його за руку, зробивши страшне лице: "Ти куди пхаєшся?"
Вийшов коваль iз залiзом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де кiнцi сходилися.
Коли мастило трохи пiдсохло, вони удвох iз дядьком поклали в горнило метал i заходились щосили, в чотири руки, надимати мiхи.
Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми на палицю, а коваль тiльки здiймав руку то вгору, то вниз.
Коваль дивився похмуро, а коли над обмазаним металом почали злiтати iскри, та такi слiпучi, що аж в очах болiло, вiн нiби повеселiшав. I згадав про малого.
- Оце варимо крицю, - пояснив вiн, - щоб не було шву видно, а тодi докуємо вже лезо сокири.
Коваль витяг заготовку сокири. Прокував тонесенькими молоточками. Враз злетiла глиняна шкаралупа й окали, i хлопчик побачив залiзо, блакитне суцiльне залiзо, наче й не було склепане з двох кiнцiв.
Малий iз захватом дивився, як коваль вирiвнює обух, кує-вiдтягає вниз лезо сокири.
Загартовував у цебрi з якимись настоями. Бо зашипiла, забулькала вода i по кузнi розплився запах їдкого зiлля.
Жало леза направляв коваль, а ручку точила щосили ганяв дядько Пiвень, вiдвернувши лице вiд густого потоку iскор, що виривались з-пiд залiза.
Якраз, коли коваль вiдкладав сокиру, щоб перепочити, iз садиби вийшла i наблизилась до них чорнобрива дiвчинка. Ще без заплiток, лише в самiй сорочцi, без фартушка навiть, тiльки крайкою пiдперезана. Напiвдiвка, як сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострi груди. Вона була дивна - волосся бiле-бiляве, аж жовте, як золотий цвiт кульбаби, i чорнi, геть зрослi брови на смаглявiм обличчi.
Вона принесла батьковi короб з наїдком, але до самого зрубу не йшла. А стала нiби на якiйсь невидимiй межi i чекала, коли пiдiйде її батько i все забере...
Вона пильно розглядалася на Пiвника.
А вiн теж прикипiв до неї поглядом.
Коваль подивився по черзi на малих i з усмiхом спитав у доньки:
- Що ти на нього заглядаєшся? Вiн - малий.
А дiвчинка вiдкинула з очей пасмо золотого волосся i впевнено, беззастережно вiдповiла батьковi:
- Поки що малий, але як виросте, буде вищий за Пiвня.
- Ти його собi вподобала? Чого?
- Бо вiн хваткий i везучий, - анi трохи не застидавшись, вiдказала дiвчинка батьковi.
Батько їй нiчого не сказав, i вона мовчки повернулась i почала пiднiматись пiщаним схилом.
Вже вгорi вона обернулась i всмiхнулася Пiвнику, поправила волосся, що лiзло їй в очi, i враз нiби крiзь землю провалилася.
Коди сьорбали житнiй кисiль i жували чорний черствий хлiб, Пiвень i коваль жартували над дiтлахами.
А Пiвник все думав своє: "Певно, не тiльки коваль чародiй, а чародiйством вiдає i його мала донька. Не iнакше, що мала чародiйка! Бо звiдки їй знати, що менi поталанило, казково пощастило, i я поїду з дядьком до Києва?!"
Наконечник рогатини, що був нiби здоровенний нiж, коваль виготував набагато швидше. Єдине, що трохи затримало - зварення рурки для держака.
ЧАРIВНИЦЯ
Дядько Пiвень у кузнi насадив сокиру на добре грушеве топорище, а рогатину приладнав до ясеневого дзвiнкого ратища.
I хоча коваль зробив i рогатину, i сокиру найкращi, однак до себе в садибу до трапези не запросив.
Значить, вважає, що Пiвень уже стороннiй, невезучий. I з ним нема чого знатись.
Небiж теж це зрозумiв, але боявся спитати дядька Пiвня, чому це так.
Дядько крокував похмурий, похиливши патлату голову. I поволi-волi звертав у пущу.
Спочатку хлопчик думав, що дядько зiбрався на потаємне полювання в нетрях.
Але коли вони двiчi поминули лося з молодими рогами, вiн зрозумiв, що вони йдуть до Священного джерела.
Потаємне то було мiсце.
Туди все поривався дiстатись пiп-гречин, що приїздив до боярина Судомировича сина хрестити. Та нiхто йому туди дороги не виказав.
А сам боярин не знав дороги. Бо вiн не з деревлян був, а iз старих християн, що ще за княгинi Ольги одержали тут маєтностi.