- Коней не пущу на пашу - татi можуть звести. I, крiм того, Лях i Нiмець, вони не того тiста, що ти, вiрний боярський раб. Вони полоненники. I вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тiкали на моїх конях.
- Конi, вони поки що боярськi... Чи ти їх у нього купив?.. - Говорив, глузливо всмiхаючись, пiдстаркуватий боярський холоп.
- Ти помовч, поводирю! Я з боярином уклав угоду, що вiдповiдаю за все на будовi i в дорозi. Але боярин не сказав менi й слова, що менi забороняється когось iз вас покалiчити за непослух. Це я на власний розсуд робитиму... - i вiн повернувся до полоненикiв i наказав: - Принесiть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. I розпалiть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вмiти - адже в тебе батько скiльки вже рокiв боярам куховарить.
Потiм дядько вийшов за вози, i Пiвник за ним. Дядько оглянув усi вози, зазирнув пiд колеса, перевiрив осi й дишла.
Поступово Пiвень заспокоївся i зайшов назад межи вози.
Пiд начищеним лискучим казаном грало веселе полум'я, а над казаном схилився патлатий Будий i щось копирсав кописткою у паруючiм варевi.
Вечеряли вже при зiрках.
На нiч дядько розподiлив три варти. Собi призначив другу. Визначив, де кому спати.
Старшi холопи почали ремствувати - хiба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там i спить!
- Татi бродять по лiсах! Княжi дружини посiкли полки ворожi, а малi зграї розпорошились по лiсах та пущах. Наша валка - золота здобич для татей.
Пiвник взяв клiтку i покликав Реп'яха, щоб вмоститися бiля тахнучого багаття.
Але дядько вiдтяг небожа в затiнок воза.
- Отут спи! - Кинув попону зi свого коня. - Бiля вогнища, навiть невеличкого, ти добра цiль для лучника. Вiн тебе бачить, а ти його - нi!
Малий прокинувся не вiд того, що пiвень Червень кричав, а вiд того, що дядько Пiвень заворушився, вiдчуваючи настання своєї черги.
Дядько поклав спати на своєму зiгрiтому мiсцi першого стража Буда, а сам пiшов по малому табору межи возами. Робив крок i надовго завмирав, уважно прислухався. А разом iз ним прислухався i його небiж.
Хропли час вiд часу конi, подзвонювали вуздечками.
З лiсу час вiд часу пливли сумнi крики дрiмлюги, та на тому боцi ручая пугав пугач, i кiлька разiв пробрехала лисиця.
А далi знов тиша.
Дядько Пiвень пiдкинув жменю дубових скiпок у затахле багаття, i червонi зблиски освiтили табiр. Всi спали.
Навiть конi стояли закляклi, i лише часом ледь-ледь отрушували шкiрою.
Малий перекинувся голiчерва, i йому аж дух захопило вiд яскравостi та незлiченностi зiрок.
Вiн довго вдивлявся в них, i йому здалось, що однi були зеленi, другi бiлi, третi блакитнi, а ще були наче й рожевi. Однi свiтили яскраво, iншi час вiд часу наче блимали. I вiд їх далекого-предалекого миготiння i вiд шепоту дядькової молитви, бо вiн молився, щоб не хотiлося спати, малого наче заколисало, i вiн заснув.
Бiльше до самого ранку Пiвник не прокидався...
...По снiданню та годiвлi коней рушили далi по звивистiй лiсовiй дорозi, яку заливали часом холоднi, пронизливi хвилi туману.
I знов рипiли-спiвали колеса, кожне на свiй голос.
Сьогоднi вже холопи не крокували поруч возiв, а попримощувались на возах i куняли. Лише Нiмець i Лях не куняли, а сторожко придивлялись до всiх зворотiв дороги.
Дядько взяв малого поперед себе на коня.
- Бачиш, як зирять? Запам'ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дiтей тут наплодили.
А сам подумав: "Пiсля княжого уроку можете тiкати. Та i я вже не повернуся до цього павука, що на людей сiтi плете!"
Реп'ях трюхав поруч коня, бувало, вибiгав уперед, нюхтив повiтря.
Пiвень Червень упродовж всього дня походжав по болонках i щось там у корi наче видзьобував.
Пiд вечiр вибрали гарне мiсце для ночiвлi - високий пагорб над заболоченим лугом.
Сонце лише котилося за далекий чорний лiс, як зварили кулешу.
I друга нiч минула спокiйно, хоча Пiвень весь час був напоготовi, i вартових змiняв двiчi.
Третiй день вони посувались крiзь темну похмуру пущу. Лише разiв три крiзь прориви в деревах на людей i коней впали згори золотi сонячнi променi.
Четвертого дня дорога вийшла у свiтлий сосновий лiс.
Талець попередив дядька - далi будуть болота.
Тому задовго до вечора зупинились.
I почали все ретельно, в котрий уже раз, усе перевiряти.
I якось трапилось так, що пiвень Червень опинився далеко вiд своєї клiтки. Вiн розгрiбався пiд кущем шипшини i призивно кокотiв, закликаючи до трапези своїх неiснуючих жiнок. Реп'ях був при пiвневi. Реп'яха нiхто, звичайно, не вчив сторожувати курей, але вiн був поряд iз пiвнем.
I тут раптом з-за високих дерев вилетiв здоровенний яструб i каменем упав на пiвня.
Хлопчик з несамовитим криком кинувся через ручай на пагорб i встиг схопити яструба за крило i за горло. А в друге крило вчепився Реп'ях. А яструб одною лапою вп'явся в спину пiвня Червеня, а другою в чубок Реп'яха.
Дядько миттю пiдоспiв на допомогу - дуже злякався, що яструб вдарить малого в очi.
Пiвень, звiльнившись вiд нищiвних пазурiв яструба, кинувся до людських нiг, як до надiйного захисту й притулку.
Реп'ях вiдiйшов осторонь i заходився ретельно зализувати чубок.
А Пiвень, не дарма ж вiн такий хист мав до ловiв, в одну мить сплутав яструбу його жовтi пазуристi лапи i заходився прошивати маховi пера.
Яструба посадовили в клiтку.
А побитого i переляканого Червеня хлопчик взяв на руки. Птах сидiв на руках принишкло, лише час вiд часу вивертав голову i дивився в небо.
У клiтцi шаленiв яструб.
БОЛОТО
Через болото йшли обережно, неквапно. Весь час тримали напоготовi жердини i линви.
I дядько, i Будий спiшились. Тiльки старий Талець їхав верхи, бо пiд ним був кiнь, який двiчi пройшов цю дорогу. Адже вiдомо, що те, чого не запам'ятає людина, тварина враз охоплює.
Дорога, скiльки вони йшли через болото, коливалась пiд ногами. Мiсцями болотна руда вода заливала їхнiй шлях i здавалось, що ось розiйдеться трясовина i поглине усю їхню валку.
На безкраїй болотнiй низовинi то буяли очерети та купини осоки, то по хирявих вербичках змiїлись цупкi берiзки.
Дорога на болотi петляла вужем. Але всi добре знали - можна йти лише цiєю крученою дорогою. До всього, та це й головне - кiнь пiд Тальцем iшов спокiйно i неквапно.
Ось стало видно вже й узвишшя протилежного берега. Малий добре бачив велетенськi присадкуватi сосни, що розстелили своє могутнє вiття низько над землею.
I раптом упряжка попереднього воза шарпонулась, заднi колеса опустились iз шляху в трясовину.
Дядько Пiвень закричав переднiм Тальцевi i Будому щоб вони вели вози до берега не гаючись. Iншим наказав витягати воза на шлях, що був укрiплений, чи просто накладений мостками, плетеними iз лоз.
Люди похапались за дишло, за збрую коней, за переднi колеса воза i тягли на гатку, аж їм хребти трiщали i очi рогом лiзли.
Останнiм був вiз iз начинням, i бiля нього Пiвник. Вiн тримав коней пiд вузду i не знав, що ж далi робити.
Люди тягли i не могли зрушити воза з мiсця.
I тут хлопчик побачив - йому звiдсiль було добре видно - чому це сталося. Завалений на бiк вiз тримала мiцна, як залiзо, жердина! Вона встромилась знизу межи спицi правого заднього колеса.
Люди метушились бiля возу, пiдставляюча пiд передок свої плечi й слини. Пiдiймуть трохи воза, а з ним i гатку пiднiмають. I почала потроху гатка розхитуватись, розповзатись.
Тут Пiвник зрозумiв, що досить людям ще раз пiдтягти воза, а потiм вiдпустити, тодi все - кiнець! Плетенi мостини розповзуться, i конi й люди посунуться в трясовину.
Вiн не став анi кричати, анi пояснювати, а схопив сокиру, що стирчала мiж паками, i метнувся до заднiх колес воза рубати жердину.
Якби малий почав кричати чи пояснювати, може б старшi на нього й не звернули б уваги.
Та коли вiн став цюкати сокирою, старшi опинились i вмить все зрозумiли.
- Тихо! - Загорлав дядько Пiвень. - Тримайте так, а я зараз!!!
Вiн схопив свою нову сокиру, оголив лезо i полiз через передок воза.