I зависаючи правою ногою в трясовину, заходився сiкти сокирою по жердинi.
Робiтники напружились i щосили тримали воза, щоб вiн не порушився з гатки.
Ось, нарештi, жердина пiд сокирою трiсла. Люди та конi потягли, i вiз вилiз на гатку...
З великою обережнiстю, прислухаючись до кожного кроку, дядько i небiж провели останнiй вiз через порушену гатку.
Поки вони провели останнiй вiз iз начинням, на узвишшi уже ставили вози табором, випрягали коней, розкладали багаття.
Дядько аж почорнiв од злостi, що така халепа сталася, що доведеться затриматись на ночiвлю отут - бiля болота, щоб завтра плести з верболозу мостини i лагодити ту чортову гатку.
II. ШЛЯХ ДО ГРАДУ
За болотами пiшли сосновi лiси.
Тепер iшли через свiтлий сосновий лiс, що перебивався великими галявинами.
Кiлька разiв оддалiк бачили гостроверхi тини невеликих лiсових сiл. Стали їм i люди траплятися.
Подорожники i повозники з кiньми та поклажею, пiшцi з торбами й коробами. I всi поспiшали на пiвденний схiд, до славного стольного града.
Ось нарештi i вони дiстались до Iрпеня.
I тут пригода сталася, тiльки вже не з ними. На вiдмiлину наскочила здоровенна лодiя-берлина. На нiй до Києва везли брили рожевого каменю. З цього каменю робили прясла та веретена, фiгурки до гри в тавлеї, рiзнi невеличкi обереги для дiтей. Це Пiвник знав, але щоб отакi брили цього дорогого каменю вживати на будовi?! Це було неймовiрно!
П'ятеро гребцiв з берлини благали допомогти їм - швидше стягти лодiю з мiлини.
Дядько Пiвень, подумавши трохи, згодився. Тiльки спочатку перевiв через брiд на правий берег усi вози, а тодi вже заходився рятувати човна.
Волочити спробували з мiлини. Та гай-гай, нiчого не виходило, бо швидка течiя вже встигла намити навколо пiсок.
Довелося чимало вантажу, мiж iншим, i каменiв, перенести на берег.
Припрягати коней до берлини i стягувати на глибоке.
Берлина важко зарипiла, зашелестiла дном, голосно затрiщала в основi щогли й поповзла по мiлинi на глибоке й темне плесо води.
Берлину човнярi пiдiгнали до берега i добре прив'язали до велетенського дубового пенька.
Та й вирiшили ночувати разом.
Човнярi були кияни, княжi люди. А плавали вони по Iрпеню та по iнших рiчках на Правобережжi. Торгували каменем-шифером, смолою, воском та всяким крамом i деревом.
З Києва возили на продаж, на обмiн глини бiлої київської горщики, кухлi, свiтильники, склянi обручки, перстеньки, малесенькi пляшечки, намисто скляне.
Торгували в селах, пiдiймаючись по Iрпеню та iнших рiчках у глибинi землi Древлянської.
Зараз у їхнiй берлинi було два великих короби з хутром, глеки з медом тогорiчним, великi балабушки пахучого воску.
Їм пощастило, що вони застрягли якраз на бродi, коли дядько Пiвень з усiма холопами переправлялися через рiчку. Тому вони й були щедрi й пригощали хмiльним медом боярських людей.
Пiвнику вони подарували свистульку-коника з дiрочками на боцi, щоб вигравати на ньому, як на справжнiй сопiлцi.
Дядько Пiвень пив обережно, щоб нi в якому разi не сп'янiти. Вiн добре пам'ятав, що вiдповiдає за всю валку, за всiх i холопiв, i коней.
Один весляр звiдкiлясь витяг бубон, другий сопiлку, i пiшло гульбище з музикою, танцями. I навприсядки, i з прискоком, i вихилясом.
Пiвнику так сподобалось, що вiн схопив свого дарованого коника i взявся пiдiгравати веслярам. I нiчого - виходило. Встигав за старшими, не збивався анi з мелодiї, анi з ритму.
Пiвень бачив, як дядьковi аж руки-ноги посiпуються, так вiн хоче танцювати, та дядько стримався. Вiн тiльки з якоюсь натягнутою усмiшкою споглядав веселощi.
Поклалися спати далеко за пiвнiч, а збудив малого дядько зовсiм рано.
- Iди - полюй! Треба твого яструба добре годувати...
Поки люди поїли та попорали коней, поступово приходячи до тями вiд учорашнього хмелю, хлопчик куницею прослизнув межи кущами i з одного помаху пращi поклав пiд берегом куличка.
Крижанi роси жалили ноги, а гостра осока рвала штани, коли вiн лугом бiг до табору.
Ось-ось випливе сонце, бо небо вже зрожевилось. А над Iрпенем, над його зарослими берегами, над болотами й лугами варився, клубочився, лягав важкими пасмами туман.
Пiвник запхав кулика до клiтки жовтоокому птаху, а сам заходився сьорбати вже холодну вiвсяну кашу.
Снiданок закiнчили.
Конi запряженi. Будий, Талець i дядько верхи, останнi холопи на возах.
Веслярi стали до берлини-лодiї. Розутi всi, iз закасаними холошами ногавиць.
Посунули, попхали судно на глибоке.
Спочатку поволi, далi швидше. Веслярi, пiдстрибуючи, перевалились у берлину, сiли на лавки-бесiдки, потягли до себе весла.
I пiшла-пiшла, понеслася лодiя по швидкiй водi.
I ось ще мить, i темна берлина наче розчинилась у пасмах рожевого туману.
Дядько Пiвень звiв свiй могутнiй тулуб над конем, ставши в стременах, лунко вистрiлив нагаєм. I коняки зрушили рипучi вози.
Рипiли колеса, дишла, драбини возiв, порипуючи та потрiскуючи всiма своїми частинами.
Покотилися вози до наїждженої дороги, що вивела вже їх до прямого широкого шляху на Київ.
А по тому шляху все йшли та йшли люди, скакали верхiвцi, плуганилися валки возiв i брели турми худоби.
Їхню валку випереджало чи кiлька вершникiв, чи кiлька возiв з поклажею.
Тепер дорога йшла по горбах i спускалась в долину. I чим довше вони просувались цiєю дорогою, тим вищi ставали горби i глибшi долини.
Усi позлазили з возiв, а вершники спiшилися - всi були настороженi щоб при спусковi не перекинулись, не покотились вози.
А як нагору дерлися, то доводилось людям пiдштовхувати вози, щоб допомогти коням.
Ще одна нiч була на шляху до Києва.
Спинились осторонь шляху пiд глинистою горою на розлогому белебенi. Як завжди, стали вози колом...
Малий прокинувся вiд гострого почуття небезпеки. Ясний мiсяць усе добре i без вогню багаття освiтлював. Дядько Пiвень стоїть, наставлена вперед i вгору блискуча рогатина. А над возом височить кiнська голова i над нею вершник. Вершник свого списа тримає вгору клюгом. I на шишаку шолома, i на спинi iскриться блакитне сяйво мiсяця. Малий викотився з-пiд лахiв i наштовхнувся на Реп'яха, що напружився i нюхтив, чим пахне вiд незнайомого нiчного гостя.
Малий обережно, наче ласочка, проповз пiд возами, щоб подивитись - а чи немає там iще iнших вершникiв.
Нi, тiльки цей один.
Особливо увагу малого привернув кiнь вершника. Весь у пiнi, у мокрих смугах. Пiна спадала на землю шматами з вудил, з грудей, з паху. Круп i стегна були мокрi, наче дощем вимитi. Дядько i вершник певно вже давно перемовлялись. Зрештою, вони дiйшли згоди, i Пiвень сказав.
- Злiзь iз коня i вiдiйди далi вiд возiв. I списа подай. Я тобi його зразу поверну.
Вершник невдоволено хекнув, але списа обернув i подав дядьковi ратищем.
Вершник скочив на землю, але так захитався, що ледь встояв на розкарячених ногах.
Зросту був високого, при стегнi погойдувався важкий меч, як вiн вiдступав вiд свого запiненого коня.
Дядько ж потяг один вiз за дишло i створилась якраз така щiлина, щоб через неї коня провести. Дядько покликав.
- Веди, Пiвнику, коня сюди. I швидше!
I зразу ж з-за воза з'явились Пiвник i Реп'ях. Малий прихопив коня за мокру вуздечку, а кiнь не пручався, а покiрно пiшов за малим межи вози.
А дядько Пiвень тим часом уже розпутував i сiдлав свою кобилку.
- Що ти менi пiдсунув?!! - Обурився вояк, коли малий пiдвiв йому осiдлану кобилку.
- Вона найсильнiша i найвитривалiша серед усiх коней! Якби не була така потворна, то боярин би лишив її собi. Не пожалкуєш! Ще згадаєш мене добрим словом. А сiдло твоє на неї зараз не час пiдганяти. Сам кажеш - нагальна справа...
- Та я тебе! - Засичав вершник, пiдбиваючи кобилку просто до воза.
Та не дарма дядько Пiвень прославився, що в чотирнадцять рокiв вiд роду запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.
Вiн пiдбив спис вершника знизу i вбiк, а потiм пригнув збоку i вниз.
Може, i погнув би вояк, врештi решт, дядька Пiвня, але хлопець висмикнув iз сагайдака стрiлу i, мов дарду, метнув, у вершника.