Стрiла вдарила вояка у пiдборiддя.
На мить вояк ослабив руку i дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. I лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.
Та й дядько його не змiг би дiстати рогатиною, бо вояк вмiло здав кобилу назад.
- Ну, холопе! Ти мене ще згадаєш!
- Я не холоп! Я боржник! Якщо я вiддам борг боярину, тодi й ти вiддаси менi борг. А зараз прiч звiдсiля! Бо пiднiму холопiв!
Та боярських людей не довелось будити. Вони всi попрокидались. Будий i Талець нап'яли луки, iншi похапались за рогатища та сокири.
Вершник розвернув кобилу i мовчки помчав у темряву.
I услiд йому, нiби отямившись i вибачаючись за затримку, прокричав Червень, та так чисто й голосно, як нiколи ранiше.
Вони удвох iз малим, Пiвень i небiж, довго порпалися бiля коня. Витирали, розминали м'язи, знов витирали, геть стомились, поки хоч трохи обходили тварину.
До свiтанку їм лишалось спати не бiльше години, i все ж, уже засинаючи в дядька пiд важким плащем, малий спитав:
- Хто вiн?
- Якщо не бреше, то княжий гонець. Прийде час, взнаємо, чи не здурив вiн нас. Та хоч i здурив - який кiнь, сам бачиш, та й сiдло коштовне... А ти в нас заговорений... Не дарма прабаба всi заговори над тобою проказувала. Бо ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поцiлив його в щелепу...
ДЕНЬ
По лазоревому небосхилу вiтерець гнав крутобокi бiлi хмари. I на збитий широкий шлях хмари кидали м'яку тiнь, а вiтерець злегка охолоджував розпашiлi обличчя.
Старий Талець сказав.
- Ось i прямий шлях до Києва. Просто до Києва.
Чужий кiнь iшов сумирно на поводi, лише намагався вiдбитись хвостом вiд роїв мушви, що зависала хмарами над шляхом.
А назустрiч робiтникам посувались перехожi з кошиками, коробами та мiхами на плечах, плуганилися убогi коли зi смердами, часом вихором пролiтали вершники в чистому одязi при блискучiй зброї.
I от горби тут бiля Києва перетворились на справжнi гори i на них де-де височiли могутнi престарезнi дуби. Коли гори розступалися, в долинах виднiлися блакитнi дзеркальця ставкiв та озерець.
I дорiжок, стежок, стежин, наїжджених колiй з усiх бокiв тепер сходилося до головного шляху.
А людей! Людей скрiзь i усюди було повно!
З одного озерця ось тягло кiлька чоловiк сiтку - то княжi холопи старались для княжого столу.
Оно купками бiднi, обiдранi жiнки та дiти тягли iз лiсу в'язанки хмизу.
На широкiй зеленiй левадi цiлий косяк червоної мастi кобил з лошатами. А сторожувало їх кiлька верхових пастухiв при повнiм вояцькiм обладунку. Та ще й здоровеннi, бiльшi за вовка собаки були при пастухах.
- Княжi матки при пастухах! - Пояснив бувалий Талець. - У нього таких косякiв з молодняком навiть i нiхто не знає скiльки. При бiдi й холопiв зможе на коней посадовити, не те, що свою дружину...
Їх наздогнали i випередили три вози i так вiд них пахло медом, що не треба було гадати. Та на запитання Тальця, чи не цього року вже мед взяли, холоп посмiявся.
- Та нi! Зарано! А це вiск веземо - бо люди заборгували того року i тепер треба розплачуватись.
I ось вони виїхали на високу глинисту гору, i перед ними вiдкрились безмежнi виднокруги. А там попереду, ген-ген у прозорiй далинi на блакитних горах, на горбах змiїлися бiлi пасма - стiни-заборола граду з гостроверхими вежами, наче воїни на чатах. А над стiнами-заборолами зводились рiзнi високi будiвлi всерединi мiста-града.
Малий поводив очима вiд одного краю до другого краю мiста. I не йняв вiри, що таке може бути. Адже тин-паркан, що оточував їхнє село, був не бiльший, нiж вiдстань мiж двома бойовими вежами у київських стiнах.
А Талець тим часом пояснив Пiвневi:
- Якщо просто їхати, то на Либедi треба за перевiз платити. А якщо бродом через Либiдь, то треба добрий гак робити.
Дядько Пiвень розв'язав великий капшук i витяг м'якi грошi - зимовi сiрi хутра бiлок. Талець здвигнув плечима: мовляв, тобi доручив боярин усi клопоти - ти i турбуйся.
Вони неквапно спустилися до Либедi.
I вгору проти течiї, i вниз по Либедi пропливали лодiї, вантаженi паками, барилами, коробами та мiхами шкiряними просмоленими.
Вони йшли на веслах, зi спущеними вiтрилами i складеними щоглами. Бо саме тут було напнуто через рiчку линву для перевозу.
Закликали перевiзника з того берега, i вiн разом iз своєю дебелою чорноокою донькою перегнав два здоровенних човни, з'єднаних дерев'яним щитом. Вози затягли на перевiз, а коней уплав через рiку пустили.
Тiльки коли гнали коней, дочка перевiзника скрикнула раптом: "Ой!" i зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько був заклопотаний саме тим, що пiдкладав пiд колеса дерев'янi колодки.
Дiвчина-перевiзниця присiла навкарачки бiля малого, щоб батьковi не було видно.
- Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?
- То наший кiнь,.. - не дуже впевнено збрехав Пiвник.
- Не бреши, малий ловець, - вона подивилась на яструба, що зирив iз клiтки жовтим холодним оком. - На конi княже знамено - тризуб!
Малому стало соромно i вiн вiдхилився набiк i проказав:
- Цього коня сьогоднi вночi замiняв на боярську кобилу один вусатий чоловiк. I лихий!..
- Хiба той вусатий злий?
- Бо вiн хотiв дядька погнути! Якби не я, вiн би погнув дядька...
- А ти що?!
- А я його поцiлив у лице...
- Та як ти посмiв?! - Скинулась дiвка. - Ти знаєш, цуценя, що це самого князя гонець?! То вiн був страшно змучений i тому не стер вас на порох!..
- Не здолає, бо я заговорений! - Похвалився Пiвник.
- Ой, стережiться, ой, начувайтеся, обшарпанi деревляни! - Злостиво проказала крiзь зуби. Та й пiшла до батька, що вже вдруге кликав її.
Коли запрягали коней на тому березi, Пiвник усе виклав дядьковi Пiвню.
Той спохмурнiв i спитав:
- А вона нiчого бiльше не говорила?
- Жодного слова.
Дядько став ще бiльше насуплений i наказав пильно доглядати гiнцевого коня.
- Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти ось?!
- Не годиться менi все головою крутити, роздивлятись на всi боки. Зразу помiтять, а як дитина непосидюща - нiхто не зверне уваги...
По схилах сугорбiв, що поросли тут яблунями чи грушами, розкидались купками невеликi садиби з iстобками, коморами, курiнями.
Ще один високий пагорб подолали i вже тепер на його шпилi затримались. Пiд ними виросла незлiчена кiлькiсть будов: i величезнi рубленi та мазанi хати, i двоповерховi зруби з опасанням, обнесенi тинами та парканами, а далi вже за цими будiвлями зводились дерев'яннi мазанi бiлою глиною зруби городень. В одному мiсцi за гострими верхами дубових паль височiли гори болонкiв тесаних i стовбурiв ще необчухраних, купи бiлого каменю, червоної глини. У кiлькох мiсцях стримiли наче щогли товстеннi з перекладиною нагорi, а там пiдвiшенi колiщата. Через колiщата перекинутi товстеннi линви, i тими линвами гурти робiтникiв пiдтягали вгору i перекладали найтовстiшi дубовi стовбури.
По всiх пагорбах навколо мiста летiла луна вiд ударiв сокир, цюкання тесел, ударiв молотiв, рипiння колiщат на колодах, крикiв людей.
Пiвниковi аж голова обертом пiшла вiд такого камешiння та iвалту на цiй будовi укрiплень.
Реп'ях теж збентежився всiєю своєю собачою натурою, i тому тулився до воза i хвоста припустив.
I ось уже валка на узвишшi. Тут якраз робiтники сокирами-потесами та теслами на шiсть граней обчухрували дубовi болонки.
Дядько Пiвень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було цiкаво, що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба виконувати.
А на рудого коня дiйсно звернули увагу тi робiтники, що розколювали клинами короткi, на зрiст людини, болонки.
Люди ж робочi направили дядька до середини мiста, туди, де мешкав городник.
А вiн мешкав у садибi пiд самим валом. Садиба невелика, але мiцно поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. I хата в два поверхи, з гострим дахом високим.
Дядько застукав до ворiт. I зразу ж рипнули дверi, i на галерею виступив високий чоловiк. Очi в нього глибоко запали пiд навислими бровами.