— Людка повезе? — запитав молодий.
— Сама? Ні в якому разі! Мало що в дорозі може трапитися…
— Міліція?
— Тсс… Не тільки міліції треба боятися. В поїздах хіба такі гастролери роз'їжджають. З-під носа беруть чемодани… Твій боксер супроводжуватиме Люду, в нього кулаки надійні…
Галина Дмитрівна важко дихала, в очах її жеврів якийсь новий вогник, і він розгорявся все ясніше. Ось вона підвелася назустріч Валерію, який повертався з дівчиною на своє місце. Микола Павлович схопив її за руку.
— Не зараз. Дуже вас прошу. Ви тільки зіпсуєте справу. Я теж усе чув…
Обом їм уже було зрозуміло, що Валерій потрапив у кубло темних людців. Його втягнули до махінацій з облігаціями і збираються використати в більш серйозних «справах». Дівчина з білявим волоссям — не останній козир у грі: через неї впливають на Валерія, нею користуються, як приманкою. Наївний, нерозумний хлопець.
«Але що ж робити? — думає Галина Дмитрівна. — Сидіти отут і слухати, як змовляються між собою злочинці, як обплітають зловісним павутинням її сина? Миколі Павловичу добре заспокоювати, він чужий… Микола Павлович піде до міліції і вважатиме, що виконав свій обов'язок. А що тоді буде з Валерієм, що станеться з нею? Навіщо жити, якщо вона втратить сина, залишиться одна-однісінька на цілому світі?
І все ж Галина Дмитрівна не наважується ігнорувати пораду Миколи Павловича. Щось у його голосі чується таке, від чого у неї з'являється надія. Несподіваний друг не залишить її напризволяще, він допоможе. Не може бути, щоб Валерій остаточно загруз у багні. Микола Павлович знає, як витягти його звідти, як захистити честь сім'ї загиблого фронтовика…
За ширмою триває приглушена розмова. Найчастіше чути хрипкий голос «дядечка», інколи озивається дівчина. Називають число. Валерій повторює: «вісімнадцяте січня, понеділок» і враз заперечує: ні, в понеділок він не поїде. Коли завгодно, тільки не в цей нещасливий день.
Після гарячих суперечок приймається пропозиція дівчини: виїдуть дев'ятнадцятого… «Виїдуть» — отже, їх буде двоє.
І ще Молибозі вдається почути: пакуночок вручать в останню хвилину, вже у вагоні.
— Заховайте цей папірець, — говорить «дядечко». — Такий номер матиме сочинська «Победа». Сядете без церемоній, і вас привезуть, куди треба…
Микола Павлович уже давно розрахувався, і вони з Галиною Дмитрівною терпеливо чекають. Ага, ось почала збиратися і компанія за ширмою; її пропускають, слідом виходять самі. Микола Павлович бере супутницю під руку.
Хрещатик виблискує, промениться тисячами різнобарвних вогнів. Червоними і зеленими вогниками миготять таксі, на розі гуде снігоочищувач, над ним здіймається білий пил. Ніколи, здається, не бачила Галина Дмитрівна рідного міста о такій пізній годині. Вночі воно загадково красиве, казкове… І давно, дуже давно ні на чию руку не спиралася вона у своїх мандрівках по ньому… Рука в Миколи Павловича сильна, надійна. Добре, що в ці хвилини вона не одна, бо ноги у неї зовсім неслухняні і в голові гуде. Після склянки пива? Ні, після того, свідком чого несподівано довелося бути, після того, що почула…
Проти універмагу Валерійова компанія зупинилася, звідси юнак у модному півпальті подався вгору вулицею Леніна, троє рушили далі, завернули в провулок. Ще одна зупинка — біля старого високого будинку. Тут, сказавши «на добраніч», першим пірнув у браму літній чоловік; Валерій, як тільки той зник, притяг супутницю до себе. Та ось дівчина вирвалася, вхопила снігу і з веселим сміхом жбурнула ним у лице Валерія. Поки він обтрушувався, за нею грюкнули двері.
— Людо, стій! Я забув сказати, стій… — Валерій кинувся до брами, але в цю мить хтось покликав його. Валерій обернувся.