— Ти, мамо?! От не сподівався… — він придивлявся, розгублено мнучи хусточку, придивлявся з таким здивованим виглядом, ніби перед ним були не звичайні земні люди, а марсіани.
— Добрий вечір, — спокійно привітався Микола Павлович. — Зустріч, справді, несподівана… Ти додому?
— Додому… А ви? Звідки ви, Миколо Павловичу? У нас були?
— У вас. Тебе не застав, зате Галину Дмитрівну витяг на свіже повітря.
Валерій якось підозріло поглядав на Молибогу і злегка похитувався. Підніс руку з годинником ближче до вітрини, освітленої фосфоричнобілими скляними рурками. Усміхнувся іронічно.
— З чим вас і вітаю, — сказав, притуляючи годинник до вуха.
— З чим? — перепитав серйозно Молибога.
— Пізня ніч. Навіть годинник зупинився.
— Пізнувато, — знову так само серйозно мовив Молибога. — Підліткам давно спати пора. А ти, бач, гуляєш. Я й не знав, що ваш син, Галино Дмитрівно… Ну, добре. Ми про це потім поговоримо. Значить, додому?
Валерієві не сподобався тон, яким з ним розмовляли.
— Про що ми «потім поговоримо?» Про що, хотів би я знати? — в голосі чулася зухвалість.
— Валерію, посоромся…
— А ти, мамо, помовчи… Не твоє діло. Дай нам поговорити, — він зробив крок і, посковзнувшись, поточився на Молибогу.
— Е, друже, діла наші зовсім кепські! Тримайся за мене, а то…
— Іди ти к… — Валерій відштовхнув Молибогу і знову пішов на нього. — Не руш Левадного, чуєш?!
— Він п'яний… — промовила з болем Галина Дмитрівна, оглядаючись навколо. На тім боці вона побачила людину у формі і ще більше розгубилася. — Ну, будь же розумним, Валерію. Он міліція. Невже ти хочеш потрапити на лаву підсудних за хуліганство?
— Що? Скажи йому, нехай іде геть. А то я…
Микола Павлович своєчасно перехопив руку Валерія.
— А це вже зайве…
— Пусти! — рвонувся хлопець. — Пусти, кажу.
Та Молибога міцно стискав руку Валерія, і той скоро відчув, що перевага в силі на боці супротивника.
— Скажи спасибі матері, не хочеться при ній…
— От і добре, що не хочеться. Дуже добре. Тепер додому?
— Ходімо, Валерію. Прошу тебе… — обізвалася Галина Дмитрівна.
Пробурмотівши щось невиразне, Валерій підняв хутряний комір свого плащ-пальта і непевною ходою рушив, забираючи весь час вліво, вліво, так, наче плив на човні і гріб одним веслом. Через кілька кроків курс його змінився, тепер перевага віддавалася правій нозі. Мабуть, він таки здорово сп'янів, а може, маскувався під п'яного, розуміючи, що з п'яним і розмови короткі.
Там, де треба було звертати на свою вулицю, Валерій зупинився. Обхопив каштан.
Галина Дмитрівна наблизилася до сина, попросила лагідно:
— Підемо додому…
— Додому, додому, — повторив він, усе ще обіймаючи дерево. — Самі підемо…
Молибога стояв, роздумуючи.
— Одійдемо трохи, — запропонував він. — Я вам щось скажу. — І коли вони опинилися в кількох кроках від Валерія, продовжував: — Не кажіть йому про «Абхазію» нічого. Нехай проспиться. А вранці я прийду. Мені хочеться вірити… вірити, що навіть тепер не пізно відвернути лихо. Ми поговоримо з ним, розкриємо прірву, перед якою він опинився.
Галина Дмитрівна вдячно потисла йому руку.
— Ви добрий, Миколо Павловичу. Я ніколи не забуду…
— Киньте… Ну, на добраніч вам, Галино Дмитрівно.
Молибога поспішив залишити їх, та він не пішов далеко. Притаївшись у тіні будинку, спостерігав. Ось мати зупинилася перед Валерієм. Він одірвався нарешті від дерева, зробив кілька кроків. Потім дві постаті злилися в одну і помалу віддалилися.
«Тепер зрозуміло, чому Валерій не з'явився тоді, як ми умовилися, — роздумував Молибога, дожидаючи трамвая. — Багато принад приготували для нього: дівчина, шикарні вечері в ресторані, гроші… І все це задарма. Послуги його, власне; мізерні, роль поки що другорядна… А що буде далі? Вірніше, що мало бути, якби не сьогоднішній вечір у «Абхазії»?..»
Пічний вагон спускається на Поділ. Дівчина-кондуктор у чорній форменій шинелі розправляє на коліні карбованці, троячки, п'ятірки — готується на відпочинок. Лице у неї стомлене, але й тепер вабить зір. На руках рукавиці з обрізаними пальцями: так можна працювати і руки не дуже мерзнуть.
«Ось і ця красуня, — думає про дівчину Молибога, — чесно заробляє свій шматок хліба, і отой чоловік у забризканій вапном кепці, певно, муляр або штукатур… І мої юні товариші по гуртожитку. Завтра, ледве розвидниться, підуть розігрівати мотори автомашини, екскаваторів, муляри спішитимуть на своє робоче місце і кластимуть цеглину за цеглиною стіни нового будинку, де й самі потім житимуть. А Валерій і його напарник?.. А ще та дівчина у хутряному пальті? Невже їм на роду написано прислужувати старому пройдисвітові, іти за ним по шляху злочину?»