Серед тих, хто бував у Чорнопудренка, Валерій ніби не помічав особливих «одчаюг», отже, виходило, що є ще якесь середовище, близьке Пилипові Городинському.
Цього «середовища» Валерій боявся. Поява Пилипа в зоні будівництва підштовхувала його на крок, до якого він за інших обставин, може б, і не вдався: Валерій поділився своїми тривогами з Молибогою.
— Добре, що ти мені розповів, — співчутливо похвалив юнака Микола Павлович. — Боятися нема чого, ми не дамо тебе скривдити… — і раптом запропонував. — Хочеш переселитися на деякий час у гуртожиток? У нас і ліжко вільне є, один товариш до санаторію виїхав… Тоді разом ходитимемо і на роботу, і з роботи.
Валерій не сподівався почути таке; його не заспокоювали, а навпаки, попереджали: небезпека існує. «Може, і справді згодитися?»
— А мати? Що вона подумає? — промовив нерішуче, в той час як очі свідчили, що ідея Молибоги його влаштовує.
— З матір'ю розмовлятиму я… Ми, звичайно, не скажемо їй причину. Навіщо зайвий раз хвилювати. Так зручніше, мовляв, учитися і працювати. А у вихідний — додому, та не сам, а з нашими хлопцями… Ну, не заперечуєш?
— Хіба на кілька днів?
— От і добре. Тим часом міліція розбереться, що вони за люди… До речі, майора Костюка не забув? Він привіт тобі передавав і просив заходити. Каже, багато цікавого дізнався про Чорнопудренка… Може, сьогодні після роботи навідаємося, га?
На цей раз Валерій енергійно запротестував.
— Нічого мені там робити… Не піду.
— Як знаєш… Костюк — наш друг, він добра тобі хоче. Я навіть оце подумав, що слід було б і його попередити… Майорові легше дізнатися, ніж нам, навіщо тебе розшукують.
Після тривалої розмови Валерій згодився, щоб Молибога сам подзвонив Костюку.
До машин, на риштування прийшли робітники другої зміни. Стріла крана ще повільно рухалася над будовою, переносячи великі цегляні блоки на сіру стрічку цоколя: вершина стріли прикрасилася сигнальними вогниками, і сніжинки, що пролітали поблизу, теж забарвлювалися на мить у червоний колір.
— Дивися, дивися, — показував Молибога на сніжинки, зачарований незвичайним видовищем. — От якби сніг випадав не тільки білий, а щоб він мав усі кольори райдуги. Уявляєш, надворі зима, а навколо нас переливається червоне, зелене, синє! Ти, Валерію, любиш квіти? У селі, де я народився, їх море! Особливо маків. І тут влітку ми квітники заведемо. Я ж у цьому будинку житиму…
Валерій слухав Миколу Павловича неуважно, але той не помічав цього і все дивився, дивився на червоний вогник у небі, зітканому з мільярдів білих сніжинок.
Домовилися зустрітися години через дві у Валерія.
Але раніше, значно раніше відбулася інша зустріч, яка перешкодила Валерію своєчасно прибути додому. Тільки-но він зійшов на Контрактовій площі і хотів іти до свого трамвая, де не взялася Люда. Хотів уникнути розмови з нею, одвернувся, але Люда побачила його і заступила шлях.
— Здрастуй, Перша Рукавичко! Чи, може, тепер уже остання, а не перша? Додому?
— Куди ж іще?..
— Нам по дорозі, — придивляючись до Валерія, сказала Люда. — : О, ти справжній робочий клас! — з іронічною посмішкою розглядала його одяг, загрубілі руки. — І багато заробляєш?
— Я вчуся… Платять, як учневі.
— О, мені все ясно. Заради цього варто, звичайно, зраджувати друзів!
— Я нікого не зраджував, — зблід Валерій, побачивши двох хлопців, які, як йому здалося, красномовно перезирнулася з Людою.
— А як же це по-твоєму називається? Завтра їхати, ми з ніг збилися, шукаючи тебе…
— Знаєте, що не поїду..
— Звідки ми знаємо? Зламав слово, то хоч попередив би своєчасно…
— Я попередив…
— Кого?
— Написав листа Чорнопудренкові, — Валерій відповідав Люді, а сам злякано стежив за тими двома. — Не можу поїхати. Мати в чомусь підозріває мене.