— Увійдіть.
Білявий юнак у коричньовій вельветовій курточці і добре випрасуваних штанях переступив поріг. На ньому кепка в клітинку з зовсім маленьким «одеським» козирком, яких не виробляє ніяка майстерня.
— Ви мене викликали? — навіть не привітавшись, зухвало спитав юнак. — У чому справа?
Капітан попросив хлопця підійти ближче. Той рушив помалу, намагаючись не шкандибати. Але нога, очевидно, боліла, і він зціпив зуби.
— Що у вас з ногою? — запитав капітан Данилевич, стежачи за гостем.
Той зиркнув спідлоба.
— На фізкультурі перестарався.
— Ви правду кажете? А лікарі думають інакше…
— Лікарі? Я краще знаю, ніж лікарі.
З ним розмовляли спокійно, навіть лагідно.
— Ти, Василю, не гарячися, для того й викликали, щоб дізнатися; хто тебе вдарив ножем. Так, ножем. І не заперечуй.
Якусь мить хлопець стояв приголомшений, мінячись в обличчі.
— А ви догадливий, — важко дихаючи і намагаючись усміхнутися, заговорив він. — Таки справді ножем. Тільки це я сам… Хотів по парті, а попав у ногу.
— Так би й давно, — загадково всміхнувся капітан. — От бачиш, спершу говорив неправду. А тепер правду кажеш? Не дуриш?
Хлопець не ховав очей, відповідав з чарівливою щирістю.
— Тепер правду. Навіщо мені дурити вас?
— От і добре, — повторив капітан. — Залишається тільки побачити той ніж, яким ти «промахнувся», і все з'ясовано.
Такий поворот справи хлопцеві не сподобався, він засовався на стільці. Капітан підвівся.
— Зараз поїдемо до тебе, покажеш ніж. Ми заспокоїмо твоїх учителів, лікарів, маму. Вони ж, як і я, не повірили вигадці, а тепер почують правду і заспокояться.
Капітан, розмовляючи з хлопцем, бачив кожен порух на його обличчі. Василь не збирався нікуди їхати. Після важкої паузи він так і сказав:
— По ніж нема чого їхати, я його викинув.
— Куди?
— В каналізацію.
— По дорозі в лікарню? Чи вже потім?
Вася не відповів, йому важко було відразу врахувати, які нові питання може поставити капітан. Почне допитуватися, де та каналізація, захоче поїхати туди і, чого доброго, розшукуватиме ніж. Одна брехня тягла за собою іншу. Вася все більше заплутувався і, розуміючи це, втрачав рівновагу. Капітан тим часом одяг плащ, замкнув шухляду стола і зробив вигляд, що готовий іти з хлопцем.
— Ну, добре, добре… По дорозі мені розкажеш… Пригадаєш і розкажеш.
Вася знав, що ні тут, ні по дорозі він уже не зможе нічого нового вигадати. Капітан міліції, певно, знав далеко більше і про Васю, і про рану, і про ніж, а це просто грався з Васею, як кіт з мишею. Так думав Вася, спідлоба спостерігаючи за капітаном. І несподівано запитав:
— А що мені буде, як скажу правду? Що зроблять Жорці?
В наступну мить він згадав, що Жорці, як і йому, немає ще шістнадцяти років, а таких молодих, кажуть, не судять. Заберуть фінку, прочитають нотацію, та й усе.
Прийшовши до такого висновку, відчув полегшення, став сміливішим.
— Не треба їхати. Я й тут усе скажу.
І він розповів.
Вони посварилися в класі під час перерви, і Жорка вдарив його фінкою. Але він, Василь, не сердиться за те на Жорку. Вони вже помирилися. І взагалі є такий закон у них, хлопців, де два б'ються, третій не втручайся…
Третім, очевидно, був капітан Данилевич. Про це капітан догадався, але зовсім не образився, що він у даному разі третій. Навпаки, по-дружньому поплескав хлопця по плечах.
— Отепер ти почав говорити правду, — сказав він. — Але тільки почав. Ми з тобою ще мало знайомі, Василю, але я вже починаю відрізняти, коли ти кажеш правду, а коли фантазуєш.
Розмова тривала. Потім вони разом вийшли на вулицю Артема, сіли в тролейбус і поїхали до Жорки — давнього Васиного приятеля, хазяїна фінки.
Жорку не застали дома, двері були замкнені. Жорчина мати ще не повернулася з роботи. Літня жінка, що розвішувала у дворі білизну, поцікавилася:
— Ви не за велосипедом бува прийшли?
І розповіла: учора ввечері примчав цей зірвиголова Жорка на велосипеді. Казав, на змаганнях йому премію дали, а велосипед старий і без номера. От двірничка і заявила йому категорично — віддай велосипед тим, у кого взяв, бо міліцію приведу. Тепер нема ні Жорки, ні велосипеда.
Про Жорку капітан розпитував на вулиці у продавця води, у старенького інваліда, що сидів лід деревом з газетою, у дітлахів. Де може бути Жорка? Одні казали, що він у школі, інші посилали на Подільський базар. Бідова дівчинка років десяти запитала капітана, чи він бува не вчитель, а якщо вчитель, то чому Жорку-хулігана не виключать із школи і не відправлять у якусь колонію, де таких, як він, тримають під замком. Капітан уважно вислухав дівчинку і очима сказав Василеві: «Оце такий у тебе друг». Василь презирливо зміряв дівчинку з ніг до голови поглядом, але змовчав.