— Проходьте, прошу, в кімнату. Я зараз…
— Та ви не клопочіться. Завітав до вас, Галино Дмитрівно, з будівельниками столичними. Оце по дорозі розповідали, як там околиця змінюється. Чуєте, за шість-сім місяців чотириповерховий будинок готовий, електрика, парове опалення, газ і таке інше.
Федір Прокопович бадьорився, розмовляв надто голосно, і це було для тих, хто його знає, певною ознакою. Микола Молибога принаймні перехопив стривожений погляд жінки і відчув, що й сам хвилюється. Та пізно відступати. І навіть неможливо, бо Федір Прокопович ще по дорозі багатозначно заявив: «Нехай читають. Валерію особливо корисно…»
— А де ж синок? На роботі? — звернувся Федір Прокопович до хазяйки, коли та увійшла з кухні, вже без фартуха.
Вона дивилася на незнайомих, трохи ніяковіла.
— Мабуть, у кіно Валерій…
— Невже і досі не працює?.. Погано… — похитав незадоволено головою. — До вас на «Арсенал» не захотів. І, виходить, на шахту не поїхав…
Щоки Галини Дмитрівни тепер уже не грали рум'янцем, як спершу, великі чорні очі зробилися настороженими і перебігали з одного обличчя на друге.
А Молибога, оглядаючи два скромні, схожі на солдатські, ліжка, нефарбовані табуретки, прану-перепрану скатерку на круглім столику, тимчасом думав: «Не солодко живеться вдові, ой, не солодко». Згадав свою матір і худеньку босоногу сестричку, себе малого згадав з обмороженими пальцями і майже фізично відчув біль… Перед ним несподівано виник образ іншої жінки з такими ж красивими очима, як у цієї вдови. І подумав Микола ревниво, звертаючись до загиблого солдата, з чиїм листом прийшов сюди: «Твоя, Михайле, бач, і досі сама… А могла б давно знайти пару, могла б… Он як світиться в ній привабливий вогник жіночості!»
Минали хвилини, а Федір Прокопович усе ніяк не міг приступити до діла. Розмова крутилася навколо Валерія. І з цієї розмови Миколі Молибозі неважко було догадатися про сумну істину. Горя з Валерієм ця жінка має досить. Зріс він невдячним сином, материних рук не шкодує, а своїми нічого путнього не навчився робити.
«Має рацію Федір Прокопович, — вирішив Микола Молибога. — Лист нагадає синові його обов'язок перед пам'яттю батька».
Нарешті старий підвівся, підійшов до Галини Дмитрівни.
— Дивні речі відбуваються, Галино, на світі. Слухай-но, з чим ми прийшли до тебе. Казав, тобі, ці люди — будівельники. І треба ж трапитися такому. Викопуючи котлован, наткнулися вони на старий окоп чи бліндаж… Чуєш, Галино. А там серед різних забутих солдатських речей — лист…
Жінка побіліла.
— Кажіть… Кажіть…
— Що там казати… Ось у товариша лист, і ми його всі, пробач нам, змушені були прочитати. Без адреси був конверт, розумієш. Не встиг, видно, Михайло…
Галина Дмитрівна простягла тремтячі руки. Взявши в Молибоги сіренький трикутничок, притисла його до грудей і завмерла.
Вона ще не отямилася від несподіванки, як у двері постукали. Стукіт був незвичайний, ніби чиїсь пальці добували з сухого дерева мелодію пісні.
— Отак… Отак і Михайло стукав завжди… А тепер син… Це я навчила… — крізь стогін почулися слова Галини Дмитрівни.
«Це я навчила»… Тільки про стукіт, певно, й могла вона так сказати, — думав Микола Молибога, вертаючись додому. — Тільки стукіт батьків… А все інше в хлопчиськові чуже, ніби народився він не в трудовій родині.
Мимоволі порівнював двох юнаків. Петро знає, як свій хліб заробляти, сам себе зодягає, ще й у село посилає щомісяця «малим на гостинці». А цей… Ні на що не звернув уваги — ні на чужих людей, ні на материні заплакані очі. «Гроші одержала?» — і накопилив верхню губу, почувши відповідь. Навіть кепочки клітчастої не скинув, збирався, видно, зараз же кудись бігти, і тільки грошей йому бракувало.
Стояв на порозі кімнати, зухвало міряючи всіх красивими, як у матері, очима. Сіре габардинове плащ-пальто з хутряним коміром, туфлі на товстенній світлій підошві…
Федір Прокопович майже силою посадив хрещеника на стілець.
Усе, що було потім, назавжди запам'ятається Миколі Молибозі. Тільки-но мати дочитала до того місця, де йшлося про нього, Валерика, про те, що йому після школи слід іти на «Арсенал» під руку кума Федора Прокоповича», Валерій криво усміхнувся. І вже так і сидів, скептично поглядаючи на лист у материних руках і на несподіваних гостей.
Суворо розмовляв Федір Прокопович, казав, що Валерій не вартий називатися сином героя-солдата, обіцяв написати про нього в газету Гудив при всіх, а Валерій — хоч би що. Тримався бадьоро, навіть зухвало і наостанку звернувся до арсенальця з проханням позичити йому «хоча б десятку».