Аж ось хлопці відійшли вбік і, озираючись, про щось заговорили. Данилевич бачив, як вони подалися в скверик і вибрали в найглухішому місці лаву. Сіли. Почали лічити гроші. Через деякий час знову з'явилися на трамвайній зупинці, і все повторилося. Данилевич і собі ближче пробився до вагона. Коли один з хлопців, той, що у вельветовій курточці, шаснув рукою в кишеню чужого пальта, Данилевич поклав йому руку на плече. Хлопець здригнувся. Рвонувся вбік. Та Данилевич не відпустив його. Другий хлопець, помітивши небезпеку, зник.
— Чого вам? Чого причепилися? — зухвало огризався затриманий.
Те, що біля нього був не міліціонер, а звичайна цивільна людина, надавало хлопцеві більшої певності.
— Та я просто скучив за тобою, — всміхаючись промовив Данилевич. — Здрастуй, Васю.
Хлопець здивовано кліпнув очима. І впізнав Данилевича. Відразу весь побляк.
— Ну, ходімо, ходімо. Розкажеш, як ти всі ці дні жив, що поробляєш тут, на трамвайній зупинці.
Данилевич, узявши його під руку, відчув, що хлопець весь тремтить.
— Куди ви мене? В міліцію?
— Туди завжди встигнемо. А зараз посидимо он там. На лавочці. На тій самій…
Данилевич упевнено привів хлопця на місце, де кілька хвилин тому Василь і Жорка лічили крадені гроші.
Сіли. Василь мовчав. Права рука його була в кишені. Здавалося, хлопець має там якусь зброю. Данилевич знову запитав, що робив Василь на зупинці. Ось хлопець поволі почав виймати руку, переніс її за спину і зробив якийсь непевний рух. Данилевич озирнувся. За два-три метри від них на траві лежала синювата хустка з вузликом.
— Зараз же підніми! — суворо сказав Данилевич.
Хлопець не поворухнувся.
— Ну, тоді я сам візьму.
Данилевич переступив через огорожу, нахилився. Так, він не помилився. У хусточці — гроші. Дві п'ятірки, три карбованці, карбованець.
Між грішми була й довідка, видана домоуправлінням на ім'я Чередниченкової.
— Хто вона така, Чередниченкова? — запитав Данилевич.
Вася косо дивився на папірець.
— Яка Чередниченкова?
— Все ясно, — зітхнув капітан Данилевич. — І довідка чужа, і гроші чужі. Та-а-ак. Рискуєш ти заради них. І чим рискуєш? Своєю свободою. Майбутнім.
Спійманий на гарячому, Василь не збирався викручуватися.
Данилевич ще раз перечитав довідку.
— От і добре, — сказав він. — Тут усе зазначено, де живе ця Чередниченкова, де працює. Ми зараз поїдемо з тобою, Васю, і вручимо їй твою «знахідку». Вручимо, чи, може, краще в міліцію? Як?
Василь, похнюпившись, мовчав. Потім він поплівся за Данилевичем, ледве переставляючи ноги: натикався на перехожих, переходячи вулицю, зачепився за трамвайну колію. Обличчя у хлопця стало сірим.
Данилевич відшукав потрібну вулицю, будинок номер сім. Їх зустріла немолода жінка, яка сказала, що вона й є Чередниченкова.
— З вами сьогодні нічого не трапилося?
— Аякже! Гроші в мене вкрадено і довідку, — відповіла Данилевичу.
Той кивнув головою.
— Ми саме тому й прийшли. Оцей юнак…
Василь озирнувся, шукаючи, певно, дверей, щоб тікати.
— Так, оцей хлопець… знайшов на трамвайній зупинці вашу довідку і гроші. При мені знайшов. Добре, що хоч недалеко. Недовго довелося вас розшукувати.
Жінка зраділа.
— Спасибі ж вам, спасибі тобі, синочку, — дякувала вона, звертаючись то до Данилевича, то до Васі. — Невже це я сама якось ненароком витрусила? Хоч і гроші невеликі… Думала про когось погано, а, виходить, сама винна…
— Ось ваші гроші, тримайте…
Василь стояв, як і досі, розгублений, але тепер він уже з вдячністю дивився на Данилевича.
— А ви багато, мамашо, заробляєте? — поцікавився Данилевич.
— А хто б мені їх багато дав? Посада в мене скромна, прибиральницею працюю. Триста карбованців на місяць.
Данилевич оглянув кімнату. Просте залізне ліжко, два старих стільці, кустарної роботи стіл. На стінах фотографії рідних. Біля вікна в баночках з-під консервів різні квіти: калачики, «доктор», фуксії.
— Оце за цукром їхала. Прийшла в магазин, а хусточки з грішми нема… Тепер, спасибі вам, куплю, — і вона помацала рукою кишеню кофти, куди поклала гроші.
Данилевич подивився на Васю.
— Чув? — сказав він, коли вони вийшли з кімнати. — Ми, виявляється, добре діло зробили. Не кожен розкошує, не для кожного чотирнадцять карбованців — дрібниця. Он воно як.
Від Чередниченкової вони попрямували на Контрактову площу. Данилевич був певен, що Жорка крутиться там, розшукуючи напарника. Але скільки він не придивлявся — Жорки ніде не бачив.