Дівчину з портфелем біля вхідних дверей школи зупинив високий юнак.
— Віра?
Вона його впізнала не відразу. Але, придивившись, згадала і старий двір, де вони раніше жили, і підлітків, з якими гралися. Так і є. Це він, Олег Кущ!
І в голові промайнуло: «Значить, він повернувся? Вже звільнений?»
— Як ти… виріс, — сказала юнакові Віра. — Давно приїхав?
— Сама знаєш, після амністії. А ти теж підросла нівроку. Красунею стала…
Він жартує, звичайно. Як же підросла, коли навіть у капелюшку Віра ледве-ледве досягає його плеча!
Олег спитав, чи дозволить вона провести її додому.
Досі Віра ще ніколи не ходила із сторонніми юнаками. Свої однокласники — то інша річ. Досить того, що сусіди і так уже жартома називають її «нареченою». Ні. Віра не хоче, щоб її проводжали. Хіба тільки трохи…
Олег розпитував, як вона вчиться, які за останній час бачила кінофільми.
А Віра тимчасом пригадувала. Перед тим, як його судили, Олег збирався одружитись. Про це розповідала його мати. Та й сам Олег не крився, він приводив наречену додому, і всі у дворі з цікавістю поглядали на «молодих». Пізніше, як уже Олега засудили, Вірині батьки говорили про його наречену, що вона правильно зробила, вийшовши заміж за іншого. Кому потрібен злочинець!
Віра до пуття не знала, за що його засудили, і, признатися, не дуже тим цікавилася. У школярки-восьмикласниці було чимало своїх власних справ.
Але тепер… Тепер Олег, бач, іде з нею в парі знайомою з дитинства вулицею Саксаганського. Він стрункий, красивий і такий уважний до неї. Так, Вірі дуже хочеться знати про Олега більше, ніж вона знає.
Ось уже й будинок, де вона живе. Віра зупиняється.
— Дозволиш… Я й завтра зустріну тебе?
Віра кивнула головою. Їй і самій хотілося довше бути з Олегом, розпитати, за що він потрапив під суд і як жив там, у далеких таборах.
Прощаючись, Олег попередив її:
— Батькам не кажи…
— Чому? — здивувалася Віра.
Він якось дивно посміхнувся.
— Хто я для них? Амністований злочинець. Сама знаєш, не дозволять нам… дружити.
Вірі тоді чомусь дуже стало шкода Олега.
«А може, він ні в чому не винен? — думала вона. — Може, постраждав даремно?»
На другий день вони знову зустрілися і домовилися наступного разу піти в кіно. А потім, дожидаючи сеансу, сиділи у фойє, і Олег із зворушливою відвертістю розповідав їй про свій злочин. То була, як казав Олег, випадкова історія. Якось увечері він з товаришем і ще кількома хлопцями, — декого з них він зовсім не знав, — пішли випити по кухлю пива. Буфетниця налила їм, а сама почала лічити гроші. Нікого з сторонніх у буфеті не було. Раптом хтось із хлопців по-змовницькому зашепотів:
— Дивіться, яка купа грошей! Налякаємо її?
І не встиг Олег отямитись, як один з їхньої компанії вихопив справжній пістолет.
— Ні з місця! Давай гроші! — гаркнув на буфетницю.
Вона зблідла і підняла руки вгору. Погасло світло. Хтось кинувся до прилавка. Скоро всі вони опинилися на вулиці. Так і бігли купою. Зупинились аж за рогом.
— От тобі й пожартували, — озвався Олегів товариш. Чути було, що у нього зуб на зуб не потрапляє.
— Цить, дурню. Нічого їй не буде. На піні швидко нестачу покриє, а ми погуляємо за її здоров'я! — сказав похмуро один з незнайомців.
Гроші поділили, і Олегові дісталося майже триста карбованців. Він вертався додому, не усвідомлюючи повністю того, що сталося. Пітною рукою тримав у кишені пачку грошей і роздумував, як бути з ними.
Минула безсонна ніч. Ніхто його не турбував, ніхто по нього не приходив. Гроші лежали у схованці, куди їх Олег поклав ще звечора. Довго вагався: брати їх чи не брати? І таки взяв у кишеню двадцять п'ять карбованців.
У той день вони з нареченою довго гуляли, з'їли по кілька порцій морозива. Вона була дуже весела і не помітила тривоги в очах Олега, не помітила, як пильно і ніби з острахом поглядав він на людей у міліцейській формі…
А ще через день Олега арештували. Судили суворо. Збройне пограбування — так кваліфікувався їхній злочин. І от — в'язниця.
Віра дивилася на Олега і думала, що, мабуть, не дуже важко було йому там. За ці роки, що вона його не бачила, виріс, зміцнів. Обличчя його пашіло здоров'ям.
— Батькам спасибі. Весь час мене підтримували, — закінчив своє коротке оповідання Олег. І тут же згадав: —Недарма у пісні співається: «Жена найдет себе другого, а мать сыночка — никогда». — Дивився на Віру смутними, ображеними очима. — Наречена моя — то листи писала, підбадьорювала мене, то раптом узнав — вийшла заміж. Тепер навряд, чи повірю комусь…