Серед білого дня ліг спати. А як прокинувся, першим його запитанням було:
— Левко приходив? — і, почувши негативну відповідь, відразу зажурився.
Нашвидку одягнувся і вислизнув з квартири. Віра за звичкою підійшла до вікна, і враз завмерла. Вона побачила, як Олег великими стрибками перебігав вулицю, а за ним поспішали двоє у формі. Всі троє зникли за рогом…
Віра кинулася до матері.
— З Олегом біда! За ним погналися… Вони стежили за нашою квартирою. Це міліція.
Свекруха злякано перехрестилася.
— Батько ніби відчував нещастя. Дай мені Сергійка, а сама вийди. Може, люди скажуть, що там сталося…
Свекруха вже не була такою впевненою в невинності сина, як того разу, коли Олега вперше забрала міліція.
Олегова поведінка потроху розкрила і їй очі. Тепер, очевидно, сталося те, про що попереджала їх Віра, про що вона й сама останній час багато думала.
Віра, вискочивши на вулицю, зіткнулася з двірником сусіднього будинку.
На Вірине запитання, що тут сталося, двірник довірливо сповістив їй:
— Якогось злодюгу міліція підстерігала. Та біда, їм не пощастило. Втік.
— А звідки ви знаєте, що він утік? — допитувалася Віра і вся тремтіла.
— Сам бачив. Пішли ні з чим… Ну, та довго він не бігатиме. Впіймають.
Двірник не догадувався, якого болю завдає своїми словами.
Олег зник і вже три дні не з'являвся додому. Віра знала, що за їхньою квартирою стежать, вона часто зустрічала біля будинку працівників міліції. Та навіть свекрусі не казала про це. Навіщо? Те, що повинно статися, однаково станеться. Ніхто і ніщо не відверне загрози. Олег винен, і його заслужено покарають.
Згадала, яким нещирим був він з нею, як, прикриваючись ревнощами, намагався тримати її на ланцюгу, як залякував її. В тому місці на грудях, де колись він її вдарив ножем, і досі відчувала тупий біль. Згадувалася його байдужість до Сергійка. Він не любив дитини і її не любив… Хіба той, хто любить, міг би зробити таке, осоромити так свою сім'ю і себе?
Зовсім по-іншому, по-новому думала тепер Віра про спільне життя. Вона глибоко відчувала свою помилку, але звинувачувала не тільки себе, а й своїх і його батьків. Старші, досвідченіші, вони повинні були зробити все, щоб допомогти Олегові знайти чесну дорогу в житті…
… Маленький хлопчик без стуку ввійшов у кімнату. Вона знала його.
— Чого тобі?
Хлопчик наблизився і таємниче зашепотів:
— Там Олег чекає. Він у машині, біля кіоска.
«Зараз же скажу йому — годі ховатись. Умів чинити людям зло, так умій же за нього і відповідати».
Немов відчуваючи, що ця зустріч буде останньою, Віра взяла на руки Сергійка і вийшла з ним на вулицю. Ті люди, до присутності яких поблизу їхнього будинку вона звикла, з'явилися наче з-під землі. Вона дійшла до кіоска, відчуваючи, що й вони ідуть слідом за нею.
Мабуть, і Олег з машини побачив міліцію. Він відчинив дверці таксі і крикнув Вірі:
— Швидше!
Але Віра йшла не поспішаючи.
— Ваші документи, — спокійно запитав міліціонер, підходячи до машини. — Ні, не водія, а ваші…
Олег дістав паспорт, руки в нього тремтіли.
— Так би й давно. Ви нам і потрібні, — сказав міліціонер.
Віру з дитиною відпустили. Сказали, що викличуть і її, коли буде в цьому потреба.
На судове засідання ввели високого білявого юнака. Ще троє його спільників ішли слідом за ним, оточені конвоїрами. В суді сьогодні почалося слухання їхньої справи.
Першим допитували організатора зграї викрадачів мотоциклів Олега Куща.
А на останній лаві у притихлій залі сиділа молода мати з хлопчиком на руках і поруч — ще одна мати.
Сторінка за сторінкою розгорталася сумна і повчальна повість, дійовими особами якої були й вони — ці дві жінки.
ГРУШЕВА ПАЛИЦЯ
Начальник розшуку запросив до себе двох оперативних працівників. Майор і старший лейтенант кілька хвилин сиділи, чекаючи, поки начальник прочитає тільки-но одержану телеграму.
— Ну от і ця телеграма стосується справи, з приводу якої я вас викликав. Від нас вимагають рішучих заходів… Ви чули про нічну подію?