— Мабуть, кербуд? — перепитала двірничка. — О, він добре знає що і як! Якщо кербуд, то, значить, здають.
Лейтенант Лоза обережно постукав. До нього вийшла немолода жінка з хворобливим обличчям.
— Я відносно кімнати. Приїхав на курси, і от ніде жити.
— А ми не здаємо, — придивляючись до гостя, якось непевно відповіла жінка. І відразу ж запитала: — Вам надовго?
— На шість місяців.
— Держава платитиме чи ви самі?
— Частково установа, частково я. Дивлячись скільки.
— Жаль, у нас нема кімнати, — повторила жінка, але дверей поки що не зачиняла. — Якби дівчину — ще б сяк-так. У мене дочка, жили б в одній кімнаті. А так… Дуже шкодую, але нічим допомогти не зможу.
Лейтенант Лоза вдався до нового маневру.
— То, може, ви або ваша дочка щось порадите… Приїжджому важко орієнтуватися в такому місті. Я б віддячив…
— О, що ви! Що ви! — замахала на нього руками жінка. — Ми б і так допомогли. Але з квартирами біда… Та й Нелічки нема.
— Я згоден почекати. У Нелі є подруги, товариші, може, десь знайдеться кімната або хоч куток.
Нелина мати ще раз оглянула Лозу і, трохи подумавши, запросила його в кімнату.
— Не знаю тільки, чи дочекаєтеся. Вона в мене як вихор. Подруг багато, одна тут живе, інша там, інколи з ранку до вечора бігає.
— Хіба ваша дочка не працює?
— Ні. Поки що. Вчилася, але захворіла, і лікарі порадили тимчасово залишити навчання.
Лейтенант Лоза присів на запропонований йому стілець, готовий, здається, чекати хоч до пізньої ночі. Нелина мати дістала з етажерки альбом, рукою витерла з нього пил.
— Оце вона, моя Неля. Бачите, яка?
Перед лейтенантом було гарне дівоче обличчя. Великі очі, бант у волоссі. Десятикласниця. А ось ця сама дівчина в колі студентів. Фотографію зроблено біля будинку консерваторії.
Потроху розговорилися.
Нелина мати з гордістю вихваляла талановитість Нелі, її веселу вдачу і нічого не згадувала про хворобу; те, що Неля кинула навчання, очевидно, не дуже її непокоїло.
Лейтенант Лоза обережно запитав:
— Мабуть, уже й наречений є? Такі дівчата довго не засиджуються.
Похвала прийшлася матері до душі. Вона навіть усміхнулася.
— Є й женихи. Та ми не поспішаємо. Неля вийде заміж тільки за людину серйозну, забезпечену. А то що за життя — побралися і в обох ні кола, ні двора, ні професії.
Через деякий час, помітивши, з якою цікавістю придивляється гість до інших Нелиних фотографій, мати й собі запитала:
— А ви на які курси?
— Я на педагогічній роботі, — сказав лейтенант Лоза і не збрехав, бо він справді мав диплом учителя і свою роботу в органах міліції теж вважав до певної міри педагогічною, тільки в особливих умовах.
— Не дуже вигідна професія. Робота нервова, а зарплата невелика, — висловила свою думку Нелина мати.
Так вони просиділи години півтори. Лейтенант Лоза встиг оглянути кімнату, в якій сидів. Усі речі були старовинні, підібрані зі смаком. Підлогу покривав дорогий килим, куплений, очевидно, недавно, бо такі китайські килими з'явилися тільки останнім часом. За склом шафки лежав золотий наручний годинник. Новий телевізор і поруч радіола. Живуть в достатку. Господиня згадувала свого чоловіка інженера. Він помер два роки тому. Заробляв добре, але, на жаль, майже не жив з ними разом. Весь час перебував у довготермінових відрядженнях. Так і вмер десь на півночі. Чужі люди поховали його.
Нарешті, прийшла Неля. Лейтенант відразу пізнав її. Тільки на фотографії дівчина виглядала якоюсь кволою, а насправді обличчя її пашіло здоров'ям.
— Де ж у нас зайва кімната? — здивувалася Неля, почувши від матері про гостя.
— От і я кажу — ми не здаємо, — підтвердила мати, — але товаришеві ненадовго, і він просить нашої допомоги.
Неля принесла з собою невеличкий чемодан і спершу поставила його біля дверей, але тут же передумала і віднесла в сусідню кімнату.
— А скільки ви платитимете? — запитала вона. — В Києві житло дороге.
Він сказав, що платитиме за згодою.
— Карбованців двісті, не менше, — уточнила Неля. — І то щоб не прописуватися.
— Як же так? — здивувався він.
— А так. З пропискою ніхто не впустить. А без прописки… ще сяк-так можна. За рекомендацією, звичайно.
— Ви мене порекомендуєте?
Неля засміялася.
— Це залежатиме від вашої поведінки.
Потім вона знову заспішила, почала кудись збиратися. Коли Неля вийшла в другу кімнату, мати пояснила:
— У кіно. Там її женишок чекає. А я вам скажу — гріш йому ціна, тому женишку. За п'ятсот карбованців спину гне та ще й жінку брати збирається. Пусте діло.