— Один у мене є. Вірніше, не у мене, а у мого дружка. Він може продати.
— Та це ж чудово! — зрадів лейтенант. — Бачите, як мені пощастило. Може, й могорич сьогодні розіп'ємо?
Майстер незадоволено покрутив головою.
— Не знаєш, продає він чи вола крутить, а обіцяєш.
— Продає, — упевнено сказав хлопець. — Якщо хочете, ми вам додому принесемо.
Лейтенант згодився.
— Тільки не додому, — сказав він. — А до Будинку культури.
Назвав адресу. Він чекатиме в кабінеті директора. Уточнили час, поговорили про ціну. Лоза підморгнув хлопцеві.
— Ти ж даси і мені заробити?
— Ще б пак, звичайно.
З майстром домовилися на післязавтра. Лейтенант сам зайде по нього.
І в той же день о шостій годині, як умовилися, хлопець, що назвався Саньком, приніс у мішку чорний акордеон. Лейтенант Лоза сидів на дивані в кабінеті директора Палацу культури і задоволено потирав руки. Це був, нарешті, Калузький акордеон, на вісімдесят басів, з написом «300 років». Точнісінько такий описано в заяві потерпілого.
— Нам треба скласти акт про купівлю і вказати ціну. На випадок ревізії. У тебе якісь документи є?
Санько незадоволено відповів:
— Які там документи!
— Без акта нічого не вийде, бухгалтерія грошей не видасть. А в акті обов'язково треба вказати серію і номер паспорта, твою адресу.
Санько сказав:
— Тоді діла не буде. Ніяких актів. Або так беріть, або розійдемося, як у морі кораблі.
— Е ні, брат, розходитися нам нема рації. — І Лоза підвівся. Він дістав з кишені піджака службове посвідчення. — На ось, прочитай.
Санько глянув у посвідчення і побілів.
— Ну й що? А я тут при чому? При чому я? Що вам треба від мене? — розгублено повторював він. — Це ж не мій, дружок один доручив продати, хіба я винен?
— А ми поки що тебе ні в чому не обвинувачуємо. Тут, хлопче така штука трапилася: вкрали у одної людини акордеон. Перевіримо, і все.
— Мене просили, я й приніс. Не мій акордеон, — захищався хлопець.
— Ти не бійся, коли не твій. А може, зовсім і не той, що вкрали.
Хвилин через десять до Палацу культури під'їхала викликана лейтенантом Лозою машина синього кольору. Побачивши на машині червону широку смугу, Санько остаточно втратив рівновагу. Він виходив з кабінету директора, похитуючись, погляд у нього був непевний, як і крок.
Того ж вечора Дюженко підтвердив, що це справді його акордеон, а другий мешканець — Романець — впізнав у Санькові свого суперника.
Так. Здається, коло замкнулося. Тепер лейтенант ні на хвилину не сумнівався, що злодіїв у гуртожиток привела «студентка» консерваторії Неля. А втім, усе це треба було довести…
І тут лейтенантові згадалися інші нерозкриті злочини, коли якась молода жінка, досить приваблива, інтелігентна, виступаючи кожного разу під іншим ім'ям, знайомилася з безсімейними чоловіками, відвідувала їх квартири, а потім у зручну хвилину грабувала їх при допомозі своїх спільників. Чи не Нелиних це рук була справа?
Розслідування тривало.
Санько розповідав:
— Я, товаришу лейтенант, говоритиму тільки правду. Так, акордеон, як я розумію, крадений. І ви правильно кажете, він не належить тій дівчині, Нелі… Де вона взяла його? Ну, це вже мені невідомо. На жаль, невідомо. Неля… Вона ні з ким не радиться, і я для неї не авторитет. Частіше буває, що хлопець грає, як кажуть, на першій скрипці. А в нас, товаришу лейтенант, навпаки.
— Неля — ваша наречена?
— Майже…
— Що це означає? Ви не переконані, що любите Нелю?
— Я-то переконаний. Але вона… У неї дуже важкий характер. Вона завжди робить навпаки.
— Ну добре. Ваші особисті справи мене менше цікавлять. Я хотів би почути від вас одверту розповідь про акордеон.
— Я сказав усе. Все, що знав. Неля принесла мені акордеон додому. Де вона його взяла, не знаю.
— Що ж, спасибі і за це. Зараз ми повинні будемо зробити очну ставку. Уточніть, будь ласка, коли саме акордеон потрапив до вас? Хто може підтвердити ваші зізнання?
Лейтенант Лоза бачив, як непевно почуває себе Санько. Почувши, що лейтенант збирається зробити йому очну ставку з Нелею, Санько розгубився. Він, очевидно, боявся її.
— У вас немає нічого додати до попередніх свідчень? — запитав лейтенант Лоза, одночасно знімаючи телефонну трубку.
— Підождіть… Дайте мені подумати. Ага, я хотів би… Я буду одвертим до кінця. Акордеон нам винесли незнайомі хлопці.
— З робітничого гуртожитку? — допомагав йому лейтенант Лоза.
— З високого будинку. І Неля щось їм заплатила за акордеон, а мені вона сказала, що ми на ньому добре заробимо.