— Коли так, — захоплено говорив далі Веселин, — справа стає дуже цікавою! Скажітьмені, чому цей чоловік має ключі від двох квартир?… Чому кинув ключ?… Чому потім шукав його?… Чому і досі не знає, що загубив справжній ключ?… Чому він обманув нас кілька разів?
Очі Веселинові просто заблищали від збудження.
— Бачите, яка заплутана історія? — додав він, заїкаючись. — Даю голову на відсіч — тут якась конспірація… Цей чоловік — фашист, він замишляє щось мерзенне проти держави!… — Веселин промовив ці слова так сміливо, що всі троє злякано замовкли. Справа, яка спочатку здавалась їм майже веселим жартом, ставала надзвичайно серйозною і небезпечною.
— Коли так, — обізвався першим Коста, — треба зараз же повідомити міліцію!
— Міліцію? — здригнувся схвильований Пешо. Саме цього і не треба робити!
— Як так?! — не зрозумів Коста. — Адже ми свідомі піонери! Це просто… як вам сказати… це наш обов’язок!
— Зажди, не поспішай! — весь розчервонівшись, перебив його Пешо. — Адже нічого ще немає і нічого не сталося.
— А, по-вашому, що робити? — наполягав Коста. — Ось так собі — чекати?
— Кажу ж тобі — не поспішай! — вже сердито обізвався Пешо. — А якщо вся ця історія — якась дурниця? Адже потім усі сміятимуться з нас.
— Це не дурниця! — в свою чергу розсердився Коста.
— Може, й ні, але вони можуть подумати, що дурниця! Велике діло — якийсь чоловік має ключі від двох квартир! Просто можуть не звернути на нас ніякої уваги!
— Не вірю я цьому! — сказав насуплений Коста.
— Ти так думаєш? Ось я вам розповім про один випадок. В минулому році ми поїхали на літо в Сизопіль… Добре, але що робити з двома золотими рибками, які залишилися вдома?… Тоді мама віддала ключі тітці, щоб та змінювала воду їм і взагалі наглядала, щоб не сталася якась крадіжка… Ось вам людина з двома ключами від двох квартир!
Коста і Веселин здались.
— А хто кинув ключ і навіщо його кинув? — похмуро спитав Веселин.
— Звідки я можу знати?! — знизав плечима Пешо. — Може, кинула дівчинка…
— Ти ж знаєш, що у них немає ніякої дівчинки! — сердито обізвався Веселин.
— У них немає, але, може, прийшла до них в гості… Була, значить, а потім пішла…
— Так, але ж чоловік сказав, що дівчинка його!
— Сказав! — з досадою знизав плечима Пешо. — Ти хіба не знаєш, що дорослі, коли їм ліньки пояснювати щось, визнають за краще обманювати…
Веселин розгублено замовк… Справді, все могло бути і так, як їм казав Пешо, але серце його підказувало, що справа тут зовсім в іншому.
— Ну, гаразд, а що ти пропонуєш? — зітхнув він.
Пешо замислився.
— Пропоную поки що не повідомляти міліцію, — заговорив він. — Докладніше про все дізнаємось, а тоді скажемо. Насамперед треба з’ясувати, які двері відмикає другий ключ. Коли з’ясуємо, буде легше зрозуміти нам і все інше — випадок Це чи щось небезпечне…
— А як з’ясуєш? Це не легка справа! — зітхнув Коста.
— Дуже просто — будемо слідкувати за чоловіком! — сказав палко Пешо. — Будемо слідкувати, куди він ходить, з ким зустрічається, що робить! Будемо повсякчас ходити по його слідах, як розвідники… Коли все розвідаємо — ми не можемо не зрозуміти, яка його таємниця…
— Це справа нелегка! — почухав потилицю Коста.: — Чи зможемо ми її виконати?
— Зможемо! — вигукнув захоплено Веселин. — Даю голову на відсіч — зможемо! От побачиш, як цікаво буде!
Коста стривожено підвівся з свого місця.
— Не знаю! — знизав він плечима. — Все-таки краще повідомити міліцію! Там люди знають свою справу, знають, що треба зробити!… Ми що-небудь зіпсуємо, а потім, як піонери, відповідатимем…
— Відповідатимем! — твердо заперечив Пешо. — Адже я сказав тобі, як тільки доберемось до чогось певного чи як тільки почне ставати небезпечно, — зразу ж повідомимо міліцію!
— Добре, згодний! — все ще вагаючись, промовив Коста.
— Ура, хай живе! — захоплено вигукнув Веселий. — Так найкраще!
Якусь мить хлопчики радісно мовчали. Кімнатка вже не здавалася їм такою темною, тепер вона була найкращим куточком на землі. При думці про майбутні пригоди і майбутні цікаві відкриття очі трьох хлопчиків радісно заблищали.
— А що будемо робити з ключем? — згадав раптом Веселин.
Усім було дивно, що ця проста думка досі не прийшла їм в голову. Друзі замислились.
— Я гадаю, — обізвався Коста, — краще за все повернути ключ чоловікові… Якщо залишимо його у себе, це може викликати у нього якийсь сумнів… Оскільки будемо за ним слідкувати, то краще; щоб не було ніяких сумнівів…