— Правильно, і я так думаю, — кивнув Пешо.
Настало коротке мовчання.
— У мене є ідея! — вигукнув Веселин. — Чудова ідея!
— Сам хвалиш свої ідеї! — трохи глузливо глянув на товариша Пешо.
Та Веселин не образився.
— Повернути йому ключ — це добре! — говорив він далі. — Але уявіть собі, що цей ключ нам буде потрібний! Пропоную піти до слюсаря і замовити один чи два такі самі ключі!
Тепер і Пешо мусив згодитись, Що ідея справді чудова. Поміркувавши, вони вирішили, що треба зараз же не гаючи ні хвилини, приготувати резервні ключі. Людина в білому могла ще цього вечора кинутись свого ключа.
— Я знаю такого слюсаря, — сказав Коста. — Носив йому багато разів ключі від будинку… Бувало він робив нові ключі за півгодини, поки я сиджу у нього…
— Тоді ходім до нього зараз! — запропонував Пешо.
Усі троє енергійно підвелися з своїх місць.
— А гроші? Чи є у нас гроші? — спитав передбачливо Коста.
Друзі не встигли відповісти. В цю мить десь знадвору під маленьким, запорошеним віконцем швейцарської почувся сильний гуркіт — наче падали скрині або щось ламалося — потім долинув тоненький дівчачий писк. Не кажучи ні слова, хлопці вибігли з кімнатки — мимо сходів, крізь двері чорного ходу, на задній дворик.
Те, що вони побачили, примусило їх враз зупинитися від здивування: перед їх очима з’явилось надзвичайне видовище. Там, під маленьким віконцем, посеред розсунутих і розламаних ящиків для упаковки та урн для сміття, лежала Юлія і злякано дивилася на них. Гарненьке її клітчасте платтячко було роздерте надвоє якимось цвяхом, коліна сильно збиті, але вона не плакала, навіть не ворухнулась при їх появі — лише дивилася на них широко розкритими очима.
В одну мить їм все стало зрозуміло — вона підслухувала!
Безперечно — поставила ящики на урни для сміття, вилізла на них і підслухувала крізь поламану шибку віконця!
— Що ти тут робиш? — обурено спитав Пешо.
Юлія мовчала, не ворушилась — лише ніжки її смішно стирчали між ящиками і урнами.
— Чуєш? — повторив тим самим тоном Пешо. — Тебе питаю, що ти тут робила?
— Нічого! — ледве чутно відповіла дівчинка.
— Як так нічого! Ти підслухувала? Юлія не відповіла.
— Я питаю тебе, підслухувала? — крикнув загрожуюче Пешо і зробив кілька кроків уперед.
Юлія злякано зажмурилася.
— Підслухувала, — сказала вона безнадійно, все ще не зрушуючись з місця.
— Все чула? — спитав з відчаєм Пешо.
На обличчях його друзів відбивався такий відчай, викликаний несподіваним страшним провалом, що міг покласти край всім їхнім мріям.
— Все, — тихо призналась Юлія.
Першою думкою Пешо було: підійти до неї і добре її відлупцювати. Як насмілюється вона так підло підслухувати, так немилосердно руйнувати їхні плани? Але безпорадний вигляд дівчинки. Її перелякані очі, а може, навіть одверті відповіді за хвилину пом’якшили його серце. «Ти повинен бути кавалером!» раптом згадав він батькові слова. «Бути кавалером! Ох, нелегко це!» Не кажучи ні слова більше, Пешо підійшов і обережно витягнув Юлію з-поміж ящиків. Підводячи її, він відчув, що вона трошки тремтить, але не міг зрозуміти — чи від страху, чи від тільки що пережитого.
— Не бійся, не з’їмо тебе! — похмуро сказав Пешо.
Юлія злякано дивилася на збиті коліна, але примирливий тон хлопців підбадьорив її.
— Добре розмалювалась! — обізвався за їхніми спинами Коста з деякою зловтішиістю в голосі. — Так тобі й треба!
— Облиш її! — пробурмотів невдоволено Пешо і звернувся до дівчинки. — Іди з нами!
Хлопчики майже вштовхнули Юлію в швейцарську, але самі залишилися надворі. Погляди всіх трьох виражали повний відчай.
— Що ж тепер робити? — першим почав розмову Пешо. — Якщо знає Юлія, значить, знатиме все місто…
— Налякаємо її! — твердо сказав Веселин. — Примусимо її поклястися, що вона нічого не викаже.
— І я так думаю! — обізвався сердито Коста. — Чортова мавпа, ач як нас підстерегла!
— Ми самі винуваті, — похмуро буркнув Пешо. — Ще напочатку так засипались! Хіба припустимо — не вжити ніяких заходів! Тепер усе пропало!
— Чого там пропало! — втрутився Веселин. — Добре її налякаємо! Скажемо — коли хоч слово вимовиш — відріжемо тобі язика!
— Пусте діло! — зітхнув Пешо. — Сьогодні налякаєш її, а завтра вона забуде і викаже нас!
— Чортове безголов’я! — похмуро пробурмотів Коста.
— Гаразд, тоді примусимо її дати нам чесне піонерське слово!
Ця пропозиція Веселина примусила хлепчиків замислитися. Так, це вже інша річ, ніякий справжній піонер не зламає свого чесного піонерського слова. Друзі увійшли в кімнатку вже трохи спокійніші. Юлія стояла біля самих дверей, і по настороженому її обличчі вони зрозуміли, що вона знову намагалась підслухувати.