Він виразно помітив, як збентежилась, жінка від несподіваної відповіді. Вона здригнулася, очі її на мить звузилися, потім знову широко відкрилися.
— Про який ключ? — спитала вона зміненим голосом.
— Пан Тороманов загубив свого ключа! — майже із задоволенням відповів Пешо.
— Дурниці, ніякого ключа він не губив! — нервово вигукнула жінка.
— Я хочу сказати — він помилково обміняв його на мій…
Раптом лампи на сходах погасли — вони були з’єднані автоматичним вимикачем. Пешо відчув, як мимо нього майнув червоний халат, обдавши його міцним неприємним запахом парфумів.
Потім лампи знову засвітилися.
— Зажди трохи! — вже спокійно сказала жінка і швидко зникла в квартирі.
За якийсь час на порозі з’явився Тороманов. Як Пешо і сподівався, по всьому його обличчю розпливлася люб’язна, майже догідлива посмішка.
— Чи це ти, малий? — спитав він ласкаво. — Що, кажеш, сталося?
— Ви пам’ятаєте, пане Тороманов, що я повернув вам учора загублений ключ?…
— Пам’ятаю, мій хлопчику, як можна не пам’ятати?
— От і добре, але сталася помилка!… Я вам дав свого ключа, а залишив собі вашого.
— Невже? — здивувався Тороманов. — Дивись яке діло. А де мій ключ?
Пешо дістав ключ із кишені і ввічливо показав. Як і той раз, йому здалося, що чоловік у білому якось пожадливо вхопив його з рук, широке, повне обличчя його потемнішало від припливу крові.
— Браво! Дуже дякую тобі! — сказав він щиро.
— А ви тепер повернете мій? — спитав Пешо.
— Звичайно! — вигукнув Тороманов. — В цю ж хвилину Тороманов з несподіваною при його огрядності швидкістю зник у квартирі і незабаром повернувся з ключем і з якимсь мішечком у руках.
— Це цукерки, — сказав він доброзичливо, і швидко сунув їх хлопчикові в руки. — Угощайся! Хороші і свідомі хлопчики повинні одержувати нагороду за свою старанність!
Пешо взяв цукерки, зніяковіло промимрив якусь подяку.
А звідки ти дізнався, що я живу тут? — байдужим голосом спитав Тороманов.
— Бачив вас, коли ви зайшли в будинок…
— Та і я, нехотя, підвів тебе… Адже я був у гостях в сусідньому будинку, їхня дівчинка кинула ключ.
— Як ти узнав моє прізвище?
— Спитав у людей, — відповів Пешо. — Мені сказали.
— Так, так… Браво, розумний хлопчик!… — вимовив Тороманов.
На цьому розмова скінчилася. Тороманов по-батьківському поплескав Пешо по тоненькій потилиці, підморгнув йому і зайшов у квартиру. Пешо, замислившись, почав спускатися по сходах.
Людина у білому поводилася настільки природно, її відповіді були такі розумні і переконливі, що Пешо справді відчув якийсь сумнів.
Внизу на вулиці його чекали товариші. Побачивши їхні зацікавлені очі, Пешо ще більше насупився. Що ж — треба розповісти їм усю правду! Він не пропустив жодної найменшої подробиці і наприкінці з прикрістю зробив висновок:
— Казав же я вам — нема чого повідомляти міліцію. Люди просто посміялися б з нас!
Коста і Веселин пригнічено мовчали. Першим спробував поліпшити настрій Веселин.
— Що б ти не казав, — пробурмотів він, — залишається певним одне — той ключ не від його квартири!
— Ну, і що ж з того?
— Як що? То це, по-твоєму, не підозріло? Замість того, щоб сказати тобі правду, він знов обдурив! Цей чоловік на кожному кроці дурить тебе, а ти готовий йому вірити!
Обличчя в Пешо і Кости проясніли.
— Найкраще, — підхопив з надією Коста, — знову перевірити його брехні! Він сказав, що був у нашому будинку, що там якась дівчинка кинула його ключ! Але ж учора я сказав вам, що в будинку живе троє дівчаток — Павлинка, Зоре і Вірка… Можемо їх розпитати, чи при ходив до них Тороманов, чи правда, що вони кинули його ключ…
Ця думка всім сподобалась, хлопчаки відразу вчепилися за неї. Першим усумнився в її раціональності Пешо.
— Всі ці дівчатка дуже маленькі! — буркнув він. — Як їх розпитаєш? Вони будуть тільки витріщати очі і лякатися нас! Нічого з цього не вийде!
— Ні, вийде! — жваво заперечив Веселин. — Доручимо поговорити з ними Юлії! Вона дівчинка і знає, як підійти до них!
Пешо і Коста нерішуче глянули один на одного.
— Краще не вплутувати Юлію в цю історію! — похитав головою Коста. — Замість користі, дивись, ще накоїть якоїсь біди!
— Ми її прийняли, вона дала нам чесне піонерське слово! — упирався Веселин. — Чому б їй не допомогти нам?
— А яка це Вірка? — спитав Пешо. — Чи не сестричка Бебо?
— Вона, — кивнув Коста.
— Тоді, може, розпитати Бебо?
— Не можна, адже Бебо був з нами у дворі! Треба спитати безпосередньо дівчинку! Кажу ж вам — Юлія найкраще зробить цю справу.