— Авжеж, ти! Скажи, скажи правду! Зоре глибоко замислилась.
— А ти другу ляльку маєш? — спитала вона, і чорні маслинки її очей наче блиснули.
У Юлії була й друга лялька, але їй здалося, що вже занадто жертвувати і нею.
— Я тебе заворожу, отож посмій не сказати правду! — погрозила вона з серйозним виразом на обличчі.
— Як заворожиш?
— От зараз побачиш!
Юлія плюнула в руку і глянула спідлоба на дівчинку.
— Якщо Зоре обманить мене, то хай очі її лопнуть, як оця булька, і полетять на всі чотири сторони!
Вона ударила долонею руба, слина розлетілася в усі боки.
Грізне заклинання закінчене. Дівчатка приголомшено дивилися на Юлію, личка їхні були злякані.
— Скажи тепер правду — кидала ти ключ крізь вікно чи не кидала?
— Не кидала, — ледве пробурмотіла Зоре.
— А приходив до вас товстий дядько у білому?
— Не приходив.
Вірка, яка досі мовчала, обізвалась:
— Юліє, до нас приходив такий дядько! — Справді? — здригнулася Юлія. — Коли?
— Днів… п’ять-шість тому.
Юлія пильно подивилася на дівчинку.
— А не було це два дні тому?
— Ні, ні, п’ять-шість днів тому! Прийшов до тата, посидів трошки і пішов.
— А ти кидала його ключ?
— Ні, не кидала нічого! — образилась Вірка. — Я й не сиділа біля них.
Юлія і сама розуміла — така спокійна, слухняна дівчинка, не була з тих, що можуть учинити якусь капость. Все ж вона докладно її розпитала. Зовнішній вигляд чоловіка повністю збігався з тим описом, який їй був даний Пешо і Веселином. Час так само збігався — прийшов у гості до них надвечір. Тільки день не збігався, і ясно було, що Вірка не кидала ключа. Закінчивши невинний розпит, Юлія знову почала гру, але їй вже не хотілося гратись, щось надто тягло її назад до міста. Так чи інакше, — вона була дуже задоволена, що так успішно виконала перше завдання, покладене на неї.
Юлія ледве дочекалася кінця прогулянки. В обід група дітей на чолі з тіткою Кларою вирушила додому. Юлія поспішила вперед і, як сподівалася, знайшла своїх друзів у схованці між кущами в скверику. Як тільки хлопці побачили її, вони посхоплювалися на рівні ноги і допитливо втупили в неї очі.
— Ну, вийшло щось? — спитав нетерпляче Пешо. — Дізналась про що-небудь?
— Дізналась! — відповіла поважно Юлія. Та вона не поспішала розповідати, що саме узнала. Вперше їй трапилось бути в центрі уваги таких дорослих хлопців, відчувати себе необхідною для чогось, і тепер дівчинці хотілося якнайдовше розтягнути ці хвилини насолоди. Юлія, не кваплячись, сіла на траві і задумливо задивилася кудись поверх голів хлопчаків.
— Ну, що говоритимеш? — підштовхнув її трохи нетерплячим голосом Веселин.
Тоді Юлія докладно і не поспішаючи розповіла їм усе, про що дізналась від трьох дівчаток. По напружених обличчях своїх друзів вона зрозуміла, що вони з цікавістю стежать за її розповіддю і навіть дивуються з її спритності, з якою були добуті відомості.
— Молодець! — похвалив її скупо, наче байдужим тоном, Пешо, але вона відразу зрозуміла, що всі задоволені нею. — Добре зробила!
— Ого, я ще й інше доручення можу виконати! — вигукнула Юлія. — Тільки б ви захотіли!
Та похвальба не справила доброго враження, і Юлія зніяковіло замовкла. Вмить наче всі про неї забули, неначе їм не хотілось більше говорити в її присутності.
— А тепер що будемо робити? — нерішуче спитала вона.
— Побачимо! — відповів ухильно Пешо. — Треба поміркувати!
— Сказав же я тобі, що Тороманов обманув нас! — перший обізвався Веселин і, тріумфуючи, подивився на друзів. — Не міг не обманути! Він такий, що слова правди не скаже!
— Цікаво, що шукав Тороманов у Вірчиних батьків? — наче сам до себе сказав Пешо. — Чи не разом… щось…
— Дурниці! — обірвав його Коста. — Товариш Апостолов найстаріший комуніст в кварталі! До того ж він голова вітчизнянофронтівської організації.
Пешо сам засоромився свого підозріння, мовчки схилив голову.
— Та я тільки так кажу!… — пробелькотів він незадоволено.
— А чому б не розпитати Бебо? — запропонував Веселин. — Може, він знає що-небудь про Тороманова? Може, знає, чого він приходив до них?
Ідея була хороша, але одразу виявилась одна неприємна обставина. Важко розпитати Бебо, не сказавши йому, з якої причини вони цікавляться Торомановим. Бебо не такий маленький, як Вірка, щоб задурити його ляльками чи заклинаннями.
— Тоді приймемо і його в нашу групу! — сказав Коста. — Він допомагатиме нам у нашій справі і ми зможемо спокійно його розпитати!