— Що це? — озвався Чарлі.
Всі почали роздивлятися навколо. Веселий перший помітив предмет, що впав, — звичайний металевий ключ від потайного, замка, який спокійно лежав на плитах. Пешо підняв його. Напевно, хтось його упустив з горішніх поверхів — що ж інше могла б подумати людина! Хлопчак вийшов на середину дворика, підвів обличчя вгору і уважно оглянув поверхи. Де-не-де виднілися відчинені освітлені вікна, але в жодному з них він не помітив людини, — людського обличчя.
— Еге-геей! — гукнув Пешо.
Поверхи мовчали. Пешо знизав плечима, гукнув ще раз, та відповіді знову не було.
— Цікаво! — обернувся він до хлопчаків. — Упускають свої ключі і Не озиваються…
— Може, не з цього будинку, — припустив Веселин.
— А з якого?
— З якогось сусіднього…
— Дурниці плетеш! — похитав головою Пешо. — Коли б з сусіднього будинку, то він впав би в сусідньому дворику, а не в нашому.
— Може, його хтось кинув…
— Який дурень кидатиме свої ключі крізь вікно!
Пешо мав рацію. Дворик, де вони сиділи, належав до приватного будинку і був відгороджений від двориків сусідніх будинків високими кам’яними мурами. Три будинки утворювали велику літеру П, та все ж бокові огорожі були досить далеко, щоб ключ міг упасти від них.
— А чому ж тоді ніхто не озивається? — спитав Веселин.
На це, зрозуміло, ніхто яе міг відповісти, і хлопчаки, захопившись своїми розмовами, незабаром забули дрібний випадок з ключем. Біс його знає, може, ключ непотрібний, і хтось просто вирішив позбавитися його. Тим часом зовсім стемніло, небо над хлопчаками втратило ясні відтінки. Десь в горішніх поверхах хтось бринькав на піаніно, в іншому місці надривно плакала дитина. Тільки-но хлопчаки вирішили розходитися, як перед ними виросла огрядна чоловіча постать, одягнена в літній білий костюм чоловік.
— Ага! — сказав ласкаво і добродушно чоловік, — граєтесь!
Хлопчаки здивовано подивилися на незнайомого. Він був широкоплечий, огрядний, з полисілою, коротко підстриженою головою, на товстих губах його грала доброзичлива дружня усмішка, яка хтозна-чому здавалася хлопчакам не зовсім щирою.
— Граємось, — відповів обережно Пешо.
— І давно тут граєтесь? — уважно спитав чоловік.
Це запитання вже явно не сподобалося хлопчакам. Вони швидко глянули один на одного, потім Пешо якось насторожено відповів:
— Та не дуже давно, недавно.
— Так, так! — добродушно кивнув чоловік. — Не дуже давно — однак, з годинку минуло, адже так?.
— Минуло! — вже зовсім неохоче відповів Пешо.
— Та-аак! А чи не знаходили ви тут ключа? Хлопчаки знову глянули один на одного — так ось у чім річ!
— Знайшли, знайшли! — майже в один голос відповіла компанія. — Упав з верхніх поверхів!
Пешо виразно помітив, як обличчя незнайомого чоловіка немов засяяло від полегшення.
— Чудово! — вигукнув він уже зовсім невимушено. — А в кого ж ключ?
— У мене, — відповів Пешо і сунув руку в кишеню.
Цілком зрозуміло, що не так вже й легко знайти якусь річ у кишені такого хлопця. Доки Пешо мовчки і зосереджено нишпорив у правій кишені, незнайомий витер лоба і поквапно заговорив:
— Знаєте, у мене є дівчинка, такий самий шибеник, як ви, тільки трохи менша, зрозуміло… Вона кинула ключ у вікно… Добре, що мати бачила, інакше ми залишилися б без нього!… Іншого не маємо, всі розгубили…
— Ви живете в цьому будинку? — спитав Пешо.
— В цьому, — відповів поквапно чоловік. — А ти, хлопчику, не загубив ключа?
— Як же я міг загубити його, коли нікуди не ходив! — кинув Пешо і вивернув кишеню. Між лимонадними карамельками, мотузочками, грудками крейди і алюмінієвою машинкою для загострювання олівців він зразу помітив секретний ключ.
— Ось! — сказав з полегшенням Пешо. — Я пам’ятаю, що поклав його в цю кишеню!
Пешо здалося, що незнайомий швидко і якось нетерпляче смикнув ключ з його руки. Цей жест аж ніяк не пасував ні до вкрадливого голосу, ні до його дружньої усмішки. Не сказавши більше ні слова, незнайомий обернувся до них широкою спиною і швидко подався до воріт.
— Чудний якийсь! — пробурчав йому вслід Веселин. — Навіть не подякував!
— Такі вже вони всі, дорослі! — зауважив з сумом Бебо. — Доки ти їм потрібний, добрі, а потім…
— Справді, вони такі! — похитав головою Веселин на знак найглибшого співчуття.
Тільки Пешо сердито і насуплено мовчав.
Вдома
Незабаром хлопці вийшли на вулицю. Тут і небо було наче яснішим, та й від ліхтарів падало яскраве світло. На тролейбусній зупинці стояла звичайна черга. Одні намагалися читати газету, інші поглядали в далечінь, сподіваючись побачити червону зірку тролейбуса. На вулиці було ще людно, дівчатка галасливо гралися на тротуарах в класи. Хлопці зневажливо глянули на них і пішли далі. В цю мить ззаду пролунав дівчачий голосок: