На нещастя, цього разу кондуктор швидко роздав квитки і з’явився на задній площадці. Юлії здалося, що він зупинив одразу свій суворий погляд на ній.
— Кому квитки, прошу!
— Я, дядечку, не маю квитка! — сказала злякано Юлія.
Кондуктор хотів відірвати квиток, але вона спинила його.
— Заждіть, заждіть, дядечку, я загубила гроші! — сказала Юлія зніяковіло, і обличчя її вкрилося рум’янцем. — Бачите, яка мілка моя кишенька.
— Ну, тоді зійдеш на зупинці! — відповів байдуже кондуктор і відірвав квиток якомусь іншому громадянинові.
Як бажала Юлія в цю мить, щоб хто-небудь обернувся і заплатив за неї за квиточок! Та ба, ніхто цього не зробив. Поринувши у свої думки і клопоти, люди навіть не обернулися, щоб поглянути на неї. Юлія гірко зітхнула і подалася до передньої площадки. Що ж робити, чоловік у білому костюмі позбудеться свого переслідувача.
Трамвай почав уповільнювати хід. Юлія поглянула на вихід та із здивуванням помітила, що Тороманов теж готується зійти. Дивись, яка людина, сідає на одну зупинку! Тільки трамвай зупинився, людина у білому поспішила зійти і, не озираючись більше, пішла вулицею. І, як невідступна тінь її, позаду йшла Юлія.
Йшли недовго. Тороманов завернув у невеличку вуличку, всю забудовану високими житловими будинками, і незабаром зник в одному з них. Юлія якусь мить постояла на вулиці, потім нерішуче зайшла всередину. Раптом її охопив страх. А що коли чоловік у білому одязі помітив, що вона йде за ним? Тоді він може підстерегти її де-небудь на сходах, схопить за шийку і… кінець! Одразу їй страшенно захотілося повернутися, втекти назад — вийти на світлу і сонячну вулицю, де є багато людей і де ніхто не може заподіяти їй нічого лихого.
Та це тривало лише мить, протягом якої їй уявились обличчя її товаришів, мовчазний докір в їхніх очах, і вона поспішила по сходах, легка, як ластівка. Від швидкої ходи і хвилювання серце її сильно заколотилося, їй хотілось перепочити трохи, але вона розуміла, що втратить дорогий час. На площадці другого поверху Юлія побачила білу спину Тороманова і трохи сповільнила ходу. На третьому поверсі Тороманов нарешті зупинився і подзвонив. Юлія а байдужим виглядом пройшла далі по сходах, а чоловік у білому, який, очевидно, чув за своїми плечима легкі дитячі кроки, навіть не обернувся, щоб глянути на неї.
Вона вийшла на четвертий поверх і знову нерішуче зупинилася. Чекати тут здалося їй незручним — можуть вийти люди, спитати, що вона шукає. Так, краще чекати внизу на вулиці, там це виглядатиме більш природно. Зійшовши на третій поверх, Юлія, не зупиняючись, уважно оглянула двері, в які зайшов Тороманов. Це були звичайнісінькі двері темнокоричньового кольору з секретним замком, але без «шпигунки», на яких була прикріплена гвинтиками дуже велика скляна табличка:
Володимир Христов, зубний лікар.
Юлія вийшла на вулицю розчарована. Тороманов, напевно, прийшов підлікувати свої зуби, а вона подумала хтозна-що. Але тепер де його чекати? Юлія оглянулась навколо і вибрала вхід одного з протилежних будинків. Звідти зручно було спостерігати за виходом, з якого мала вийти людина у білому.
Чекання здалося їй нескінченним; до того ж, вона не мала годинника, щоб подивитися, котра година. Юлія зовсім втратила терпіння, не знала вже, що робити, коли за її плечима з’явився якийсь хлопець, рудий, кістлявий, з неприємним веснянкуватим обличчям і в коротких тірольських штанах. Хлопець оглянув її вороже, презирливо плюнув і сердито спитав:
— Ти що тут чекаєш?
— Не твоє діло! — відповіла злякано Юлія. — Хто тебе чіпає?
Хлопець наблизився і пильно подивився на неї.
— Коли тебе питають — відповідай! — сказав він грубо.
Дівчинка знову не відповіла. Вона обернулась до нього спиною, підняла Догори свого маленького носика і вийшла на вулицю. Рудий подивився на неї здивовано, потім замахнувся ногою і сильно вдарив її ззаду. Від несподіваного удару Юлія відлетіла і впала на землю. Коли вона підвелася, хуліган усе ще стояв за два кроки від неї і похмуро дивився, засунувши руки в кишені.
— Як тобі не соромно! — мало не плачучи, обурена до глибини душі, сказала Юлія. — Бити дівчинку!
— А ти чому не відповідаєш?
— А ти хто такий, щоб тобі відповідати? Може, вулиця твоя?
— Моя.
— Виходить, тоді ти вуличний!
— Будеш мені відповідати, чи почати знову? — перебив її грубо хуліган.
— Якщо так тобі хочеться знати, то чекаю свого батька.
— Це, очевидно, справило враження на хулігана, він озирнувся.
— А де твій батько?
— Наверху, у зубного лікаря.
— А ти чому не чекаєш його там?