За півгодини хлоп’ята були в скверику. Коста і Монка доповіли, що Тороманов виходив за дрібними покупками і раптом повернувся додому. Взагалі нічого особливого і підозрілого не сталося. Веселин розподілив пости на другий день, і всі швидко почали розходитись по домівках, бо вже було пізно.
— Ти залишся, — звернувся Пешо до Бебо. Хлопець здивовано подивився на нього, але залишився. Крім Пешо, тут знаходився і Веселин, він чув, як Пешо і Бебо про щось швидко і тихо перешіптувались.
— Кілька днів тому Тороманов був у вас, — почав Пешо. — Ти знаєш про це?
Бебо здивовано подивився на товариша.
— А ви звідки знаєте?
— Ми все знаємо! — сказав упевнено Пешо. — Ти відповідай, коли тебе питають!
Бебо замислився, його тонке обличчя стало похмурим.
— Був у нас, але тоді я не звернув уваги…
— Не знаєш, чого він приходив?
— Я нічого не зрозумів, — похитав головою Бебо. — Чув тільки, що тато сказав мамі: «Дивись, який нахаба!» І ще додав щось, але більше нічого не можу пригадати.
— Якщо Тороманов приходив до твого батька, значить, вони знайомі, — промовив Пешо.
— Мабуть, знайомі…
— Тоді на тебе покладається обов’язок — дізнатись у батька, що за людина Тороманов, ким він був раніше і, взагалі, все про нього. Ясно?
Та, видно, не все було ясно.
— Як, отак прямо й спитати?
Веселин посміхнувся:
— Навіщо ж прямо? Краще криво, здалеку. Якщо спитаєш його прямо, то і він прямо спитає тебе — чого ти цікавишся цим?
Через якийсь час хлопчаки розійшлися. Коли Пешо зайшов у квартиру, батьки вечеряли. Після всіх пережитих хвилювань він сильно зголоднів і одразу ж сів до столу. І хоч він не дивився ні на кого, схилившись над тарілкою, Пешо все-таки відчув, що всі перестали їсти. Він підвів голову і глянув на батька — суворе, серйозне батькове обличчя здавалось тепер трохи смутним.
— Чому в тебе око таке синє? — спитав батько, якось здивовано і стурбовано.
Пешо інстинктивно помацав ударене око.
— Не знаю, чому воно синє, — промовив він зніяковіло.
— Ти, мабуть, бився з кимось? Безглуздо вже було відмовлятись так чи інакше, кари йому не уникнути.
— Бився! — відповів він рішуче.
— І з якої причини?
— Дай дитині попоїсти! — спробувала допомогти йому мати.
— Я вже спитав його, — сказав батько. Пешо відчув, що він аж спітнів увесь від збентеження.
— За Юлію! — вимовив він майже грубо, щоб приховати своє хвилювання. — Якийсь хуліган штовхнув її, вона упала і розбила коліно!
— Як же це сталось? — спитав батько з сумнівом. — Ні за що штовхнув?
— Ні за що, — твердо відповів Пешо. — Він просто хуліган!
— І ти його побив?
— Так, побив…
— І все, що ти кажеш, правда, так?
— Звичайно, правда! — сказав ображений Псшо. — Я не обманюю тебе!
Батько відкинувся на стільці. І хоч як був збентежений Пешо, він усе ж помітив, що добре і розумне батькове обличчя проясніло, в погляді майнуло щось середнє між сміхом і ніжністю.
— Молодець! — сказав він тихо і поплескав сина по потилиці. — Молодець! Звичайно, ти кавалер! Не можу терпіти людей, які не вміють постояти за себе і за друзів!
Пешо мало не подавився хлібом від хвилювання, нічого не сказав, а тільки схилив голову над тарілкою.
— Тепер їж, а потім мати прикладе тобі компрес, — додав батько і, посміхаючись, схилився над тарілкою.
Цими словами була вирішена доля перебування Юлії в компанії. Від цього дня вже ніхто не посмів її торкнути, навіть волосок не мав впасти з її голови.
Хвилюючі події
Минуло ще три дні, але нічого особливого не сталося.
Протягом цих трьох днів хлопчаки пильно стежили за Торомановим. Чоловік у білому рідко виходив з квартири — лише ходив за покупками по околишніх магазинах зі своєю базарною сумкою. Тільки один раз він пішов в невеличку крамничку, де його дружина продавала гребінці і брошки. Тороманов недовго затримався там, не виявив ніякого інтересу до клієнтів. Вийшовши з крамнички, він попрямував до букіністичної книгарні, купив там дві книги і, не поспішаючи, повернувся додому.
Лише на третій день події трохи пожвавились. Ще рано-вранці до скверика прийшов Бебо і зараз же пішов покликати Пешо. Коли хлопчики зібралися, Бебо дістав з кишені аркуш паперу і таємниче почав читати:
— «Дорогий Савов»…
— Що це? — перебив його нетерпляче Пешо. — Лист?
— Заждіть, побачите…
— Ти спочатку скажи, що читаєш…
— Ясно, що лист! — розгнівався Бебо.
І все-таки йому не дали прочитати листа, поки він не розповів його історію. А історія була зовсім проста. Проходячи рано-вранці через батьків кабінет, Бебо помітив на столі лист і «нехотя» прочитав його. Лист був написаний батьком до якогось Савова, директора копалень кольорових металів «Південь». Зміст самого листа такий: