Коли через деякий час вони сіли їсти, Чарлі спробував відновити розмову, але, переконавшись, що нічого нового не взнає, замовк і, стривожений, замислився. «Чому Тороманова поспішає так з платтями? Чи не збирається втекти куди-небудь?» Ця думка так його занепокоїла, що він похапцем попоїв, невиразно пробурмотів, що має справу, і вийшов.
День був чудовий. Яскраво світило сонце, проте не було жарко, бо час від часу від гори віяв свіжий, холодний вітерець. Чарлі подався до Пешо, та раптом згадав, що зараз товариш має бути в скверику, — сьогодні його черга вартувати.
У скверику теж було тихо. Два-три дідусі Дрімали в негустому затінку каштанів, трохи далі групка сільських хлопців, певно, з якогось Самодіяльного колективу, тихенько співала протяжну народну пісню. Одначе Пешо в скверику не було. «Може, пішов услід за Торомановим, — подумав Чарлі невдоволено. — Втрачаємо дні на безглузде стеження, а він тим часом розносить перед нашими очима повні сумки, і дивись, одного дня зовсім зникне…»
Він сердито всунув руки в кишені, трохи подумав, далі рішуче попрямував до Веселина. Чарлі ходив до нього завжди з охотою. Не тільки тому, що у них приємно і чисто, але й тому, що мати Веселина була така привітна і весела, і всі діти любили її. Вона була струнка, дуже молода на вигляд, і своєю вдачею скидалась на хлопця, що подобалося дітям.
І цього разу вона зустріла його весело, ще з порога розкуйовдила йому волосся і удавано сердито погрозила:
— Ось зараз висповідаю тебе, жучок!
— Веселин дома? — спробував вислизнути Чарлі.
— Спершу ти скажи мені, скільки ви морозива з’їли вчора, а потім я пущу тебе до нього.
— Тільки по дві порції, товаришко Нєнова.
— Тобі здається, що цього мало? Веско хворий… Зайди до нього! — сказала Веселинова мати і підштовхнула його до другої кімнати.
— Веселин справді лежав. В кімнаті було прохолодно, крізь ситцьові завіски пробивалося тьмяне світло. В головах хворого в фіолетовій блискучій вазочці стояли дбайливо підібрані жовті квіти. Від усієї кімнати віяло свіжістю і чистотою.
Чарлі обережно причинив за собою двері і підійшов до товариша.
— Ти що, захворів?
— Гм-м… — непевно гмукнув Веселин.
— Очевидно, тобі зашкодили чотири порції морозива. Живіт болить?
Веселин підвівся на лікоть і довірливо зашепотів:
— Нічого у мене немає. Прикинувся.
— Знайшов час вилежуватись, коли тепер… — почав Чарлі здивовано, але Веселин одразу перебив його:
— Зажди, я поясню тобі… Завтра мені треба бути в піонерському таборі, але я не хочу їхати саме тепер. Скажу батькові, щоб він попросив залишити мені путівку на другу зміну. Аби тільки повірили мені, що я хворий…
Чарлі співчутливо глянув на друга.
— От уже не заздрю тобі! — похитав головою він. — Це просто нещастя — валятися до завтрого в ліжку.
Слухай, не так уже й страшно… — Веселин скромно помовчав. — Я працюю поки що над одним… винаходом!
— Серйозно? — спитав Чарлі. Він був одним з перших прихильників Веселинових талантів і приготувався з цікавістю слухати.
— Дуже цікавий винахід! — розпалився Веселин. — Уяви собі: ковтнув якусь рідину — і враз зникаєш, стаєш невидимим, як повітря… Вороги не бачать тебе, а ти слідкуєш собі за ними спокійнісінько і навіть заходиш у найтаємніші їхні сховища…
Веселин подивився на друга. Чарлі не був такий вражений, як цього.сподівався Веселин, лише обличчя його мало вигляд напружений і задумливий. Це, зрозуміло, зовсім не дивно — навряд чи є на світі хлопчик, який би не мріяв бути невидимим…
— Значить, рідина? — допитливо спитав Чарлі.
— Еге ж, рідина…
Чарлі підозріло подивився на друга.
— Боюсь, що ця рідина дуже… гірка!
— Гірка? — збентежився Веселин. — Дивись, про це я й не думав. Ну, а хто тобі завадить підсолодити її на свій смак?…
— Ти маєш рацію, винахід цікавий! — сказав Чарлі, захоплений власною уявою, яка в цю мить гарячково працювала.
— Страшенно цікавий! — пожвавився Веселин. — Вигадав я і різні інші речі. Їдеш, скажімо, в Америку і там відразу відкриваєш, де містяться склади атомних бомб… Ти ж уявляєш, як їх охороняють!… Так, але ж ти невидимий… Доки вартові обходять знадвору, озброєні автоматами, ти всередині спокійно дієш… Відгвинчуєш найважливіші механізіми, висипаєш уран, виливаєш… важку воду… Потім замість урану насипаєш якогось звичайнісінького сміття, а замість важкої води — звичайну, з колодязя… Американці, зрозуміло, не знають, що сталося, чваняться… А коли настане час кидати атомні бомби, вони раптом починають плюхатись, як жаб’ячі пухирі — ха-ха-ха-ха!