Щось за останні дні нічого не посувається вперед! — закінчив він, трохи насуплений. — Хоч ми і підходимо до найголовнішого, а не можемо його зрозуміти!
— Це вірно! — сказав, замислившись, Чарлі. — Коли зайдемо до Веселина, ти дещо зрозумієш!
Пешо глянув краєчком ока на Чарлі, але нічого не спитав. Більше за всіх інших хлопчиків він умів, коли потрібно, бути стриманим і не втрачав своєї гідності зайвою цікавістю. У Веселиновій кімнаті обидва хлопчики докладно розповіли Пешо про останні події і про висновок, до якого вони дійшли. Пешо мовчки вислухав їх, лише зрідка перебиваючи друзів якимись короткими запитаннями.
— Треба вирішити, що робити! — закінчив Веселин, трохи розсерджений спокійною поведінкою своїх друзів. — Далі справу не можна залишати так!
Пешо не відповів. Даремно Веселин думав, що він спокійно і навіть трохи байдуже вислухав їхню заплутану розповідь і ще більш заплутані передбачення того, що, на їхню думку, може статися. Доки хлопці розповідали, обличчя Пешо ставало все більш непроникним, але за цією зовнішньою маскою в ньому вирувала ціла буря почуттів. Невже кінчається їхня велика пригода? І невже треба завтра передавати все в інші руки? При одній лише думці про це кров застигала в його жилах, але він ясно розумів, що товариші мають рацію. Справа починала вже переважати їхні сили — ні, не їхні сили, їхні можливості контролювати її — з цього часу будь-яка неуважність могла привести до поганих наслідків. Відмовитися? Передати все міліції? Пешо міцно стиснув губи. Те, що вони досі зробили мало серйозне значення! Саме вони викрили злочинця, вони знайшли його гніздо, вони розгадали його наміри. Чи могли вони зробити щось більше? Безперечно, могли! Насамперед, — де ті таємничі двері, які відмикаються підкинутим ключем Тороманова? Хоч би про це дізнатись, а потім нехай міліція закінчує справу.
— Ти чуєш, що я сказав? — обізвався невдоволений Веселин.
Пешо підвів голову.
— Дуже добре чую, — відповів він трохи сухо.
— Ну, і що ж ти гадаєш?
Пешо глянув своїми темними очима на Чарлі.
— Коли Тороманова забере свої нові плаття від твоєї матері, — спитав він стримано.
— В наступну середу.
— Так, виходить, через шість днів! Тоді навіщо ця паніка? Адже ще ніхто не приставив нам ножа до горла!
— Не зовсім так.
— Навпаки, саме так! Можливі два варіанти: або те, що ви кажете, правильно, або неправильно! Якщо правильно, Тороманови не зрушать з місця, поки не підготуються або хоч поки Тороманова не візьме замовлені плаття. Так?
— Так! — сказав Веселин.
— А якщо те, про що ви кажете, виявиться лише нашим припущенням, тоді немає потреби вчиняти паніку і змінювати старе рішення. Я пропоную ось що — того дня, коли Тороманова візьме свої плаття, ми підемо в міліцію і все розповімо… Добре?
Веселин і Чарлі швидко і радісно переглянулися.
— Звичайно, добре! — сказав Чарлі і підвівся, збуджений, з місця. — Це просто чудово, нарешті!
Після напруженої роботи хлопці весело і широко посміхнулись, неначе гора звалилася з їхніх плечей.
Зник…
Протягом кількох наступних днів трапилися дві незначні, на перший погляд, події, які, проте, дуже вразили хлопчаків.
Одного ранку у скверику зібралися, крім вартових спостерігачів, ще кілька добровільних помічників, чекаючи на ранковий вихід Тороманова. О восьмій годині з будинку, де жили Тороманови, вийшла висока худа жінка в темних окулярах, на яку спочатку ніхто не звернув уваги.
І раптом Чарлі, — йому здалося, що в постаті ЇЇ є щось знайоме, — несподівано вигукнув:
— Та це ж Тороманова!
В перший момент ніхто не догадався, чому ЇЇ не впізнали відразу. Лише роздивившись, вони, вражені, зрозуміли: волосся! Тороманова пофарбувала русяве до вчорашнього дня волосся в звичайнісінький чорний колір, який, хоч і не мав природного блиску, надзвичайно змінював її вигляд. Крім того, хлопчики помітили, що волосся її укорочене і підстрижене, брови не такі чорні, як завжди, губи зовсім мало нафарбовані.
Взагалі, вигляд її став скромнішим, якимсь більш людським, він не впадав в око і не справляв відштовхуючого враження, як це було до вчорашнього дня.
— Бачите? — вигукнув тріумфуюче Чарлі. — Що я вам казав?
— Цікаво, коли вона встигла так змінитися?
— Учора ввечері, і — пробурмотів тихо Веселий. — Ми рано зняли пости, не дочекавшись її повернення…