Тороманова зникла в найближчому провулку, і вулиия обезлюдніла.
— Навіть взуття змінила, — сказав Чарлі. — Тепер носить туфлі на низьких підборах…
— Готуються до чогось! — зробив висновок Пешо, стримано оглядаючи всю компанію. — Всі повинні бути напоготові і добре пильнувати.
На другий день тривога серед хлопців посилилась. Стежачи вранці за Торомановим під час його нетривалого обходу, вони побачили, що він зайшов у майстерню туристського спорядження, яку відвідав кілька днів тому. Цього разу Тороманов вийшов звідти не з порожніми руками — великий новий туристський ранець висів у нього за плечима.
— Готуються! — вирішили твердо хлопчики.
— Це вже напевне!
Наступного дня була неділя. Звичайно в святкові дні хлопці збиралися і вирушали разом куди-небудь на екскурсію. Влітку їхнім улюбленим місцем був Іскар — там вони купалися весь день, загоряли на сонці, тайкома вудили рибу і поверталися пізно ввечері приміським поїздом, задоволені і щасливі на цілий тиждень. Зрозуміло, цієї неділі ніхто навіть не подумав про тихі тінисті куточки Іскара — треба було залишатися в місті і слідкувати за Торомановим. Пост виставили рано-вранці, але протягом усього дня ніхто з Тороманових не з’явився на вулиці. Наближався вечір, хлопці стривожилися — чи не втекли вони вночі? Коли тривога досягла найвищої точки, хлоп’ята вирішили з’ясувати на місці: вдома Тороманови чи зникли? Перевірку доручили Кості. Він повинен був подзвонити в квартиру Тороманових або, вірніше, дзвонити довго, тривожно і наполегливо, доки йому не відчинять. Коли відчинять, Коста повинен спитати про лікаря Найденов, якого нібито кличуть в сусідній будинок. Насправді лікар Найденов жив поверхом вище, і Коста мав прикинутися, що переплутав поверхи.
Складну розвідувальну операцію відразу ж було здійснено, але вона не дала ніяких результатів. Марно Коста дзвонив, марно чекав перед дверима з калатаючим серцем — ніхто йому не відповів, не чути було ніяких кроків за мовчазними дверима. — Може, поснули? Ні, цього не могло бути — та й хто спить о пів на шосту після обіду? Коста подзвонив востаннє, почекав, потім, похнюпившись, зійшов до товаришів.
Вся група неабияк стривожилась. А що, коли вночі Тороманови кудись втекли? Розмови поволі припинилися, хлопці замовкли і лише поглядали якось немов винувато один на одного. Коли зовсім посутеніло і всі вікна в будинках засвітилися, вікна Тороманових із спущеними завісками залишались темними.
— Ясно, що їх немає вдома! — сказав з прикрістю Коста. — Уночі втекли!
— Невідомо ще! — промовив стримано Пешо, але очі його здавались не менш стривоженими, ніж у інших.
— Очевидно, вони пішли на екскурсію! — обізвалась тоненьким голоском Юлія і подивилася з співчутливою ніжністю на Пешо. — Більше нічого не може бути.
Цю можливість обміркували, але ніхто в неї серйозно не повірив.
— Дурниці! — махнув рукою Коста. — Хто ходить на екскурсію серед ночі?
— Звичайно, ходять! — затялася Юлія, але не тому, що сама в це вірила, а тому, що їй дуже хотілося якось заспокоїти Пешо. — Дехто ходить навіть аж до півночі…
— Вірно, буває, що ходять, — трохи сердито обізвався Чарлі, — тільки не такі старі баби, як ТорОманова…
— Базікаєте казна-що! — презирливо пробурчав Пешо. — Наче ви самі не хлопці, а старі баби.
О десятій годині хлопці почали вже обмірковувати питання, як краще встановити зв’язок з міліцією. Посипалась купа пропозицій, навіть знайшли якогось дядька, що працював у Міністерстві внутрішніх справ. Тільки Пешо і Веселий мовчали, з надією поглядаючи на вулицю — їм усе не вірилося, що так добре розпочата справа загине.
Нарешті об одинадцятій годині настала розв’язка. В нижньому кінці вулиці з’явилася автомашина: коли вона проїхала мимо скверика, хлопці побачили, що машина дуже запорошена і навіть забризкана болотом, хоч дні стояли сонячні і давно не було дощу. У Веселина першого майнула думка, що в машині можуть бути Тороманови, і він кинув швидкий погляд у віконце. У напівтемряві перед його очима на мить з’явилась жіноча голова, зав’язана шовковою хусткою, блиснув вогник цигарки.
— Тороманови! — вигукнув він радісно, хоч і не зовсім був упевнений, що добре роздивився. Всі схопилися на ноги і ледве не кинулися юрбою на вулицю.
— Стій! — суворо і владно гукнув Пешо. — Тільки двоє!
Коли він і Чарлі вийшли із скверика, машина вже зупинилася перед будинком, в якому жили Тороманови.
— Розумієшся на машинах? — тихо прошепотів Пешо.
— Розуміюсь!…
— Запам’ятай її марку і номер! Я спостерігатиму за людьми.