Бебо ковтнув повітря. На порозі стояв низенький широкоплечий чоловік з широким круглим і доброзичливим обличчям. Яскраві його очі спинилися иа збентеженому, майже зляканому хлопчачому обличчі, і в них з’явився насмішкуватий блиск. Зубний лікар, певно, по-своєму зрозумів переляк маленького пацієнта.
— Що сталося, юначе? — спитав він жартома.
— Я… я… у мене… один зуб… — промимрив Бебо.
Ах, ось воно що, у тебе лише один зуб! — засміявся зубний лікар. — Як же це так?
— Ні, ні! У мене один зіпсований зуб! — спохватився Бебо.
— Невже? А я впевнений, що не менше чотирьох. Ну, заходь!
Бебо покірно зайшов. Вони проминули короткий тісний коридорчик і зайшли до прийомної, такої ж тісної, без вікна і лише з кількома стільцями і низеньким круглим столиком, на якому лежали в безладді старі журнали з пошарпаними обкладинками. Перше, що побачив Бебо в прийомній, це товстенну сумку Тороманова, залишену між столиком і стіною. Наче притягнений магнітом, Бебо сів на стілець зовсім близько біля неї.
— Почекай трохи, у мене лише один паці єнт! — сказав лікар і пішов у кабінет.
Бебо допитливо подивився йому вслід. Лікар не причинив за собою двері, і хлопець зі свого місця бачив усе, що діялось в кабінеті. На величезному, ретельно вичищеному зуболікарському кріслі сидів Тороманов, недбало відкинувшись, наче в зручному шезлонгу на власній дачі. Тороманов сидів спиною до дверей, так що Бебо не міг бачити його обличчя, та це якраз було зручно — було б зовсім неприємно, коли б цей чоловік у білому весь час дивився на нього.
— Розкрийте рота! — сказав лікар і взяв якийсь довгий нікельований інструмент. — Так! Є ще трохи роботи!
Бебо замислився. Ні, це зовсім не схоже на таємничу розмову. Тороманов тільки що сів у крісло, і коли б вони мали щось сказати один одному, то хоч би причинили двері до кабінету. А чому вони відчинені? Мабуть, тому, що в прийомній не було вікна, і світло до неї йшло з великих сонячних вікон кабінету. Крім цього, в поведінці зубного лікаря відчувалось щось офіційне, як і в поведінці кожного звичайного лікаря до будь-якого звичайного пацієнта. Чи не даремно тут колупатимуть йому зубa? Ні, ні! Треба не поспішати з висновками! Шпигуни, відомо, ніколи не виказують, що між ними є якісь небезпечні зв’язки.
Як тільки лікар нахилився з інструментом над Торомановим, Бебо уважно подивився у велику базарну сумку. З усього видно було, що в ній повно різних харчів — висовувалися кінці домашньої ковбаси, пахло свіжим сиром, приваблювали золотавою скоринкою кілька білих хлібин. Бебо, який нічого не їв від обіду, проковтнув слинку. А чи немає там романів? Ні, не видно було ніяких книжок! Раптом Тороманов заворушився на місці, і Бебо обережно сів назад. Поки лікар працював, вони не перемовилися жодним словом. Нарешті зуб був запломбований, і Тороманов з полегшенням трохи підвівся з крісла.
— Закінчили? — запитав він трохи нетерпляче.
— З цим закінчив… А міст?
— Ні, не зараз! — похитав великою головою Тороманов. — Поспішаю, справа є…
— Це недовго, — сказав лікар. — Хоч підготуємо…
— Ні, ні… Немає смислу зараз… Та й до того ж я їду цими днями, коли повернусь — тоді!
— Як хочете! — люб’язно посміхнувся зубний лікар. — Але краще розпочату справу доводити до кінця…
Тороманов підвівся, вийняв з кишені пачку дрібних грошей і заплатив. Потім він підтягнув ремінь на брюках, який попустив був, сидячи в кріслі, і повільно подався до прийомної. Бебо схилився над журналом, що тримав у руках, але, незважаючи на це, уважно слідкував за всім. Тороманов узяв сумку з продуктами, недбало буркнув «до побачення» і так само повільно вийшов з прийомної. Бебо добре бачив, як зачинилися двері за його спиною і тихо клацнула автоматична засувка.
Якусь мить Бебо сидів приголомшений. Те, що сталося, зовсім не відповідало їхнім попереднім передбаченням. Адже всі гадали, що Тороманов носить повні сумки з книгами і продуктами зубному лікареві, що тут, в його кабінеті, заховані кінці усіх таємниць, а тепер виходило, що вони гірко помилилися. Тороманов виніс сумку з продуктами і хтозна-куди тепер він мав піти, хтозна-якими іншими таємничими шляхами мав передати їх.
Бебо відчув розчарування, гнів, жаль — до такої міри, що він навіть забув, де знаходиться.
— Давай, юначе! — почувся голос з кабінету лікаря.
До біса цього зубного лікаря! Тепер, після всіх інших неприємностей і нещасть, він мусить зазнати ще й жорстокої муки. Бебо підвівся, як засуджений, із стільця і покірно підійшов до нікельованого крісла.