— Бачиш, яке важливе відкриття ми зробили?… Просто дивно!
Але Бебо, мабуть, не бачив у цьому відкритті нічого радісного.
— Чортівня якась! — вилаявся він. — Ледве натрапили на слід, і тепер все пропало!
— Чекай, ще нічого не пропало. Знайшлось! Бебо безпорадно махнув рукою, наче бажаючи сказати: «Поки шукатимеш вуздечку, кінь втече». Але очі Пешо аж сяяли від внутрішнього збудження.
— Перетрусимо весь будинок, — додав він, — але дошукаємось, у чому справа!
Враз Бебо обернувся і уважно подивився на обох дівчат, які все ще грали в класи, раз у раз кидаючи на них цікаві погляди. «А чому ні?» майнуло йому в думці. Це справді полегшило б їм справу.
— Слухай, у мене з’явилась хороша ідея! — сказав він.
Пешо глянув на нього запитливо.
— Бачиш ту дівчинку? Ту, що грається з Юлією? Вона живе в цьому будинку і знає всіх людей. Найкраще поговорити з нею, докладно розпитати її…
— Не можна довірятися незнайомим особам! — похмуро сказав Пешо.
«Особа» наче відчула, що йдеться про неї, і втупила в них свій допитливий погляд.
— Слухай, її батько офіцер! — поспіхом вів далі Бебо. — І вона свідома, даю тобі слово честі! Та й що робити, все-таки треба знайти якогось знайомого з цього будинку.
— Дівчата занадто балакучі, — зауважив Пешо, але відчувалось по тону, що він уже згоджується.
— Ну, гаразд, ми не скажемо їй усього!
— Ну, отак можна!
І, поміркувавши з хвилину, тихо додав:
— Добре, спробуємо з нею! Тільки треба трохи поміркувати, як це зробити!
Дівчатка зовсім припинили гру і дивились на них допитливими очима.
Крутиться!
Батько Живчин справді був офіцером і ще тиждень тому виїхав зі своїм полком у літній табір. Учора й мати поїхала в село, розташоване поблизу табору, щоб відвезти чоловікові деякі потрібні речі. Живка залишилась у квартирі сама, але ніхто не бачив j цьому чогось незвичайного, — хоча їй було близько тринадцяти років, вона відзначалася самостійною вдачею, яка справляла враження і на дорослих. Мати її працювала керуючим будинком, і тепер Живка заміщала її. Люди, що зверталися до неї, дивувалися з швидких і розумних відповідей дівчинки і з її практичності при розв’язанні всіх питань. Навчена до самостійності, вона була розумна, спокійна і надзвичайно прониклива для своїх років.
Ще з самого початку вона догадалася, що Бебо і Юлія прийшли на їхню вулицю не просто погратися в класи і не для того, щоб зайти до зубного лікаря, а в якійсь іншій справі. Коли Бебо поспіхом і якось таємниче зник і потім прийшли інші хлопці, які поводились так само таємниче, її підозра перетворилась в цілковиту впевненість. Хоч по природі своїй в£›на й не була дуже допитливою, цього разу цікавість міцно засіла в Живчину душу: що шукають тут оці хлопчаки, що це за якесь таємне доручення?
Коли Бебо і Пешо наблизились до неї з рішучими змовницькими обличчями, вона не здивувалась. Не здивувалась навіть, коли Бебо почав серйозним, не хлопчачим тоном:
— Слухай, Живко, ми хочемо поговорити з тобою в одній дуже важливій справі…
— Гаразд! — кивнула вона спокійно.
— Справді важливій! — сказав незадгіволено Бебо. — Ти просто не розумієш!
— Може, й розумію! — заперечила дівчинка, і очі її якось особливо заблищали.
— Тільки тут, на вулиці, не дуже зручно, — втрутився Пешо. — Краще зайти в якийсь двір.
— Тоді ходімо до мене, — запропонувала Живка. — У нас нікого немає, будемо зовсім самі.
Хлопці погодились зайти з Живкою до неї в квартиру. Квартира містилася на першому поверсі, зразу після прихожої вони ввійшли у велику вітальню, скромно, але зі смаком мебльовану. Центр кімнати займав масивний стіл з світлого дерева, навколо якого стояли напівм’які стільці; компанія зручно розмістилась. Настало ніякове мовчання.
— Слухай, Живко, ось у чому річ, — почав Пешо. — Кажу одверто, ми слідкуємо за одним фашистом. І оскільки ми зрозуміли, що ти розумна дівчина і, звичайно, хороша піонерка, то вирішили тобі довіритися…
Живка ледве помітно почервоніла. Хоч, як усі розумні дівчатка, вона була не дуже охоча до лестощів, та серйозно сказані слова були їй надзвичайно приємні.
— Насамперед, — говорив далі Пешо, — ти повинна дати нам чесне піонерське слово, що зберігатимеш таємницю! Це не гра, це серйозна державна справа! Якщо ти не зможеш зберегти таємницю, то краще тобі й не казати!
Всі запитливо дивилися на неї. Живка повернула голову і, зустрівши палкі, сповнені благання очі Юлії, тихо і трохи зніяковіло відповіла: