— Ну, гаразд! — загрожуюче похитав головою Коста. — І йому вже нічого не скажемо!
— А мене візьмете? — вже цілком миролюбним тоном спитала Юлія.
— Куди?
— Як куди? На горище!
— Не можна! — відрізав сердито Коста.
— Чому не можна?
— Не можна — і все! По-перше, дівчаток не беремо і, по-друге, навіщо тебе брати? Відразу забрудниш своє платтячко і ревітимеш…
— А я одягну старе плаття! — з останньою надією наполягала Юлія.
— Не можна! — знову суворо відрізав Коста. — Терпіти не можу тих, що сунуться, коли їх не просять.
Юлія безпорадно опустила плечі. І справді, чи є щось приємніше, ніж обшукувати старі горища? Коли темно і… страшно — ні, не страшно — цікаво… Скрізь висить старе лахміття, валяються поламані стільці, порожні пляшки, випотрошені дивани, клітки, утюги без ручок, продірявлені сковороди і ще багато іншого. А коли пошукати, трохи, то чого тільки не знайдеш — якусь ляльку без голови, коробку з-під фарбів, великий кришталь, поштові марки, навіть якийсь гербарій з дуже цікавими рослинами, забутий там з давніх часів. Як же тепер пропустити таку рідкісну розвагу?
— Прошу тебе, Коста! — сказала Юлія, майже плачучи. — Дозволь мені піти з вами! Якщо дозволиш, дам тобі одну дуже цікаву… річ!
Тільки тепер хлопець підвів голову і подивився на неї.
— Яку річ? — спитав він серйозно. і Та Юлія ще не подумала, що саме.
— Дам тобі… ну, дам тобі… м-м… карту Африки!
Коста кліпнув очима — така велика спокуса! Добре людині мати карту Африки! Читаєш собі, наприклад, Майн Ріда і відразу знаходиш на ній чи то ріку, чи велетенське озеро, чи водоспад…
— Ох, не можна! — зітхнув Коста, вагаючись.
— І дам тобі ще, — поспішила Юлія, — дам тобі полагодити мою авторучку!
Цього вже було занадто, — Коста відчув, як рука його засвербіла. Давно він не лагодив авторучок, і якщо потрапить йому тепер якась до рук… Тільки він вирішив був уже здатися, як погляд його раптом спинився на дверях — там стояв Пешо і дивився на нього з мовчазним докором.
— І слухати не хочу! — відповів він поквапно і підвівся. — Здрастуй, Пешо!
Юлія швидко, мов лялька, обернулася на п’ятці. Личко її враз зблідло, очі широко розкрилися. Пешо оглянув її мовчки, потім похмуро пробурмотів:
— Не бійся, не з’їм!
Та дівчинка все ще злякано дивилася на нього, ладна кожну мить утекти.
— Сказав же, що нічого тобі не зроблю! — з досадою додав Пешо і пройшов кілька кроків уперед. — Що було — те загуло,…
Вони ніяково замовкли. Обличчя Пешо зовсім спохмурніло, губи стислися.
— І ще дещо хочу сказати тобі… Вибач мені! — почав він глухо.
— Ах, облиш, прошу тебе, за що тобі вибачатися! — забелькотіла розгублено Юлія. — Не треба мені вибачень!
— Ні, ні, треба! Я хочу сказати, що ти не буржуйка… Коли ти піонерка — значить, не буржуйка… Хоч ти і дражнилася, ну, та це вже інша річ.
Юлія недовірливо подивилася, потім підійшла зовсім близько до нього.
— А тебе… били? — спитала вона просто. Пешо почервонів. Виходить, ось як вона розуміє його вибачення.
— Що значить мене били! — обурено вигукнув він. — Мене ніколи не б’ють.
— А мене лупцюють іноді, — сказала простосердечно Юлія. — Буває…
— Тебе може бути — погодився Пешо і подивився на Косту. — Гайда, ходімо, я хочу дещо спитати в тебе. Мені можна піти з вами на горище? — спитала раптом Юлія, дивлячись на нього з надією в очах.
— Не можна! — нахмурився Пешо і додав сухо: — Відразу хочеш скористатися…
Хлопчики пішли у швейцарську. Ось уже кілька місяців, як для хлопців не було цікавішого місця в будинку, ніж ця кімнатка, хоч вона була вузенька і темна, втиснута між ліфтом і сходами в підвал, з таким же вузеньким, давно не митим вікном, що виходило на задній двір. Але ні тіснота, ні слабке світло, що ледве проникало крізь шибки, не могли порушити очарування, яке мала ця кімнатка для хлопців.
З того часу, як бай Цеко, батько Кости, був залучений до роботи в профспілці, обов’язки його в будинку виконував син. Пешо й досі заздрив чудовій спритності, з якою його друг виконував обов’язки швейцара. Поки діти весело гралися на вулиці, Коста стояв біля швейцарської, і на обличчі його змінювались послідовно то люб’язна послужливість, то крижана серйозність — в залежності від того, чи просили у нього якусь довідку, чи йшли нагору по сходах, не звертаючи на нього уваги.
Іноді тривалий час, особливо після обіду, ніхто не проходив по сходах. Але навіть і тоді для Пешо було цікаво сидіти разом з Koctojeo та розглядати численні ілюстрації, наклеєні на стінах тісної кімнатки. Тут було все — футболісти збірної «Ударник», Затопек на олімпіаді, боротьба Папа з американським негром Уебом, Московська обсерваторія, вулкани Камчатки, озеро Байкал, танкова атака під Сталінградом, льотчик Маресьєв та багато іншого, що стало для хлопчиків зовсім близьким.