— А найдивніше те, що я його вперше бачу на нашій вулиці…
— Ні, ні! — енергійно заперечив Коста. — Я його бачив, він живе в сусідньому будинку… Зараз спитаю у бая Ламбі про нього…
Бай Ламбі був швейцаром у будинку, що стояв ліворуч від того, де жив Коста. Коли хлопці прийшли до нього, він мив великою ганчіркою мозаїку на сходах, щось мугикаючи собі під ніс. Худе обличчя його було, як завжди, заросле густою щетиною, погляд задирикуватии і недобрий, але хлопчаки не сердились, бо знали, що він хворіє виразкою шлунка.
— Бай Ламбі, — почав обережно Коста, — як звати того огрядного чоловіка в білому костюмі, який недавно звідси вийшов?
— А тобі що до того? — сердито пробурчав бай Ламбі.
— Та так, просто питаю…
— Тоді питай у того, що віє…
Хлопці перезирнулися. Коста замислився, потім хитро продовжував:
— У нас лист з помилковою адресою… Я думав, чи не його…
Лише тепер бай Ламбі подивився на хлопчаків.
— Асен Тороманов… Живе недавно тут… — Здається, він журналіст? — вів далі Коста.
— Який там журналіст? — відповів сердито бай Ламбі. — Має якусь крамничку з брошками і гребінцями…
— А ви не помиляєтесь?… Якщо він має крамничку, то чому ж він не там? Зараз робочий час…
— Адже ти про того питаєш, що недавно пройшов, у білому костюмі?
— Про нього…
— Ну, то в крамничці дружина його…
— А хто доглядає дитину?
— Яку дитину?
— Адже в нього є маленька дівчинка.
— Відчепіться від мене! — знову розсердився бай Ламбі. — Яка дівчинка? Немає в нього ніякої дівчинки!
— Але, бай Ламбі, я серйозно у вас питаю, — сказав здивовано Коста. — Я знаю, що в нього є дівчинка!
— Якщо ти стільки знаєш, то забирайся геть! — крикнув нервовий швейцар й знов нахилився над східцями.
Хлопчики мовчки глянули один на одного. Довідатись іще про щось від швейцара здавалось їм безнадійним, але й того, що він сказав, було вже досить. Виходить, чоловік у білому збрехав їм і про дівчинку — в нього немає ніякої дитини. Чи, може, бай Ламбі не знає? Хлопчаки стояли розгублені коло мовчазного швейцара і не знали, що робити. Першим опам’ятався Пешо.
— Перевіримо в списку! — сказав він тихо. — Адже кожен будинок має список людей, які живуть у ньому.
Список висів біля вхідних дверей будинку, на великому дощаному ящику, в якому були закриті електролічильники всіх квартир. Не дуже важко було знайти прізвище та ім’я Асена Т ороманрва і прочитати все, що про нього написано. Він жив на четвертому поверсі, квартира номер три. Йому п’ятдесят три роки, одружений, за професією торговець. Крім нього, було вписана і Воскресія Тороманова, сорок п’ять років, дружина Асена Тороманова, домогосподарка. Більше в квартирі номер три ніякого іншого імені не згадувалось — ні дитини, ні дорослого.
Хлопчики мовчки вийшли з будинку і повернулися в кімнатку Кости. Всі троє напружено розмірковували, але на чомусь певному вони не могли зупинитись.
— Сказав я вам! — нарешті пробурмотів Веселин. — Бачите?
Коста і Пешо сердито глянули на нього. Що він їм сказав? Нічого не сказав.
— Тут щось є! — урочисто промовив Веселин.
— Що є? — похмуро спитав Пешо.
— Не знаю, що, але діла в цього чоловіка не чисті. Він весь час дурить нас. Спочатку збрехав про будинок, потім про дівчинку. Ясно, що в нього немає ніякої дівчинки. Навіщо ця людина бреше?… Тут щось є!…
Всі троє знову замовкли: потік дивних і плутаних думок просто закружляв їх.
— Тут є й інший бік справи! — обізвався Пешо. — Хто кинув тоді ключ? Якщо в нього немає дівчинки — або він сам, або його дружина. Мені незрозуміло, навіщо людині кидати ключ крізь вікно, а потім ходити й шукати його. Якщо ключ потрібний їй — вона не кидатиме його, а якщо непотрібний — не шукатиме. Це ж не маленька дитина, яка не знає, що робить!
Цей останній висновок був настілький ясний і простий, що хлопці здивовано подивилися один на одного.
— Тут щось є! — знову урочисто промовив Веселин, і очі його засяяли.
— Так, цього разу всі троє упевнилися, що тут щось є, але що саме? Може, щось цікаве і важливе, а може й щось випадкове! Як зрозуміти, як проникнути в цю досить дивну історію? — Хто його знає! — посміхнувся Коста. — Може, це якась дурниця!
— Ні, ні, ні! — енергійно заперечив Веселин. — Я гадаю, що тут криється щось погане! Чому він обдурив нас, в якому будинку живе? Думаєш — заради розваги? Мабуть, не хотів, щоб знали, де він живе. Значить, винуватий, не зовсім чисті в нього діла!
— Цікаво, чому він знову не пошукав свого ключа? — спитав Коста. — Правду кажучи, вся ця історія здається мені страшенно заплутаною.