— Ще й яка заплутана! — задоволено вигукнув Веселий. — Кажу ж вам!
— Тепер побачимо, як він відімкне свої двері, коли повернеться, — трохи єхидно зауважив Коста.
— Може, дружина відкриє йому зсередини? — сказав Пешо.
— Дружина? — тріумфуючи, вигукнув Веселий. — Дружина ж його в крамниці. Продає там… брошки…
— Правильно! — погодився Коста. — В обід дізнаємось про все!
Але до обіду залишалося ще дві години. Цей час хлопчаки перебули у невеличкому скверику, який знаходився напроти житлових будинків. Час минав страшенно повільно. Розмова не клеїлася, думки раз у раз поверталися до загадкової історії з ключем. Час від часу Коста заходив до своєї швейцарської, але не міг залишатися там довго і знову повертався до друзів. Коли минула година, хлопці почали непокоїтись. Вже обід — певно, їх чекали вдома, певно, матері повідчиняли вікна і шукали їх на вулицях. Всі троє причаїлися за кущами бузку, але ні на мить не випускали з зору вулицю.
— Знаєте що? — запропонував Коста. — Ви йдіть обідати, а я стежитиму!
Пешо і Веселин категорично відмовились. Хоч час минав повільно, їм тут було цікаво, вони почували себе майже як мисливці в засідці. Особливо збудженим і схвильованим був Веселин — безперервно якісь фантастичні думки з’являлись в його голові, йому ввижались злочинці, бандити, диверсанти. Та висловити вголос свої думки він не наважувався — відчував, що товариші його все ще сумніваються.
Нарешті чоловік у білому з’явився в кінці вулиці. На цей раз він був не сам — поруч з ним ішла худа жінка з рудуватим фарбованим волосям, досить гарно одягнена. Хоч вона була вже не молода, губи її були так яскраво нафарбовані, що здавалися такими ж чорними, як її туфлі і лакова сумочка. Як і кілька годин тому, чоловік у білому ніс у руках велику базарну сумку, цього разу досить наповнену, бо окрайці кількох білих хлібин висувалися назовні.
Хлопці заклякли на місці.
— Знаєте що? — промовив тихо Коста. — Я піду за ними! Побачу, куди зайдуть, як відімкнуть. Ви ждіть тут!
Не чекаючи відповіді товаришів, Коста нишком вийшов із засідки. Пешо і Веселин бачили, як він повільно перейшов вулицю, як зачовгав босими ногами по тротуару, як неуважно роздивлявся по поверхах, неначе сподіваючись побачити там якогось знайомого. Коли подружжя Тороманових зайшло в будинок, Коста прискорив ходу і ввійшов за ними. Вулиця знову залишилась безлюдною.
Минуло п’ять хвилин, які здалися хлопчикам цілою вічністю.
Нарешті, Коста вийшов з будинку і швидко попрямував до них. Вже по його розчервонілому обличчю вони зрозуміли, що трапилось щось. Він просунувся крізь, густе віття кущів і сій на землю.
— Що трапилось? — спитав нетерпляче Пешо.
— Трапилось! — загадково відповів Коста, навмисне зволікаючи з розповіддю, щоб збудити їхню цікавість. — Дивні діла! Чоловік спинився перед дверима квартири, сунув руку в кишеню, вийняв звідти ключа і спокійнісінько відімкнув!
— Бачите? — вигукнув знову Веселин. — Казав я вам? Значить, обмінений ключ не від його квартири!
— А може, він має два ключі від квартири? — сказав Пешо, хоча вже сам не вірив цьому.
— Та він же сказав, що не має другого ключа! — вигукнув Веселин.
— Значить, знову нас обдурив!
Коста, який таємниче мовчав, раптом втрутився:
— Я надумав щось! — сказав він: — Адже один ключ його у нас? Після обіду, коли вони обоє підуть з дому, ми піднімемося нагору і перевіримо, чи може наш ключ відімкнути його двері.
— Геніально! — крикнув захоплений Веселин.
— Здорово ти надумав! — додав Пешо.
Ухваливши рішення, хлопчаки заспокоїлись. Пешо і Веселин пішли обідати, Коста залишився спостерігати за будинком. Ні в якому разі не можна було проґавити вихід Тороманових. Це необхідно, щоб мати змогу виконати завдання.
Гамір за вікном
О четвертій годині дня подружжя Тороманових вийшло з будинку і повільно пішло вулицею.
Цього разу чоловік у білому був без базарної сумки, його широке обличчя було зараз нерухоме і мало байдужий до всього на світі вигляд.
Як тільки Тороманови звернули у найближчу вулицю, троє приятелів швидко вийшли зі Своєї схованки у сквері і подалися до будинку. Перед парадним Пешо раптом спинився.
— Веселин, ти залишишся тут! — сказав він рішуче. Веселин підвів здивовано брови.
— Залишуся? Чому?
— Тому що хтось повинен нас охороняти. Тороманови можуть повернутися.
Це було цілком розумно, але Веселин весь аж наїжачився.
— А чому залишатися маю я? Нехай залишається Коста!