СЛІДОПИТ
АБО СУХОДІЛЬНЕ МОРЕ
З англійської переклав
Ілько Корунець
Ілюстрації Г. Брока
ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ „ВЕСЕЛКА" КИЇВ 1972
На сторінках цієї книги — третьої з відомої п’ятилогії Ф. Купера — читач знову зустріне головних героїв попередніх його романів «Звіробій» та «Останній з могікан»: славетного мисливця й розвідника Натаніеля Бампо — Соколине Око, якого тепер частіше називають Слідопитом, і його вірного друга, індіянина Чингачгука — Великого Змія. Дія роману відбувається в кінні 50-х років XVIII століття на берегах озера Онтаріо. Між англійцями та французами продовжується кровопролитна війна за володіння американськими землями—споконвічною власністю індіанських племен, і цю війну автор засуджує вустами Слідопита, головної. героїні Мейбл Дангем, індіянки Червневої Роси. Купер майстерно розкриває складні почуття своїх героїв, найбільше зосереджуючись на образі Слідопита.
Перекладено за виданням:
The Pathfinder of The Inland Sea by J. Fenimore Cooper.
Grosset and Dunlap Publishers: New York.
РОЗДІЛ І
І стане склепом дерн пахкий,
І небо — храмом на віки;
Замінить вітер дух кадила,
Молитву ж — думка, серцю мила.
Томас Мур. «Священні пісні»
Хто не підносився душею, споглядаючи неозорі обшири! Уяву поета, коли він сягає зором безмежної далечіні, заполонюють найдивніші, найдалекосяжніші, либонь, найчистіші помисли. Новак, уперше побачивши океан, не зможе лишитися байдужим до його неосяжності і навіть уночі порівнюватиме в думці велич океану з явищами, незбагненними людському розумові. Подібні почуття захвату й благоговіння, породжені піднесеністю, охопили й чотирьох різних героїв, які вдивлялись у краєвид перед ними і які розпочнуть дію цієї оповіді. Їх було четверо — двоє чоловіків і двоє жінок — і вони піднялися на купу дерев, повалених борвієм, аби охопити поглядом навколишній простір. Такі місцини ще й досі в цих краях називають вітровими валками. Впускаючи світло небес в урочу млу незайманих лісів Америки, вони утворюють немовби своєрідні оазиси серед вологої темряви американських пущ. Валок, що про нього йде мова, лежав на краю некрутого схилу, і з нього можна було бачити далекий виднокрай — рідкісна нагода для мандрівника у лісі. Такі валки ніколи не бувають великі, але цей, завдяки тому, що лежав на згаданому підвищенні, та ще тому, що утворена бурею .прогалина збігала донизу, давав змогу спостерігачеві бачити набагато далі, ніж можна було гадати. Філософія ще не визначила природи тієї сили, котра чинить такі руйнування в лісі, хоча окремі вчені й приписують усе ураганам (від яких і смерчі на морі), тим часом як інші схильні вбачати причину цього явища в раптових і шалених потоках електричних флюїдів. Принаймні наслідки цього явища відомі всім. В горішньому кінці' прогалини сліпа стихія так доладно згромадила дерева, що по них аж на самий верх валка, заввишки футів тридцять, і самі чоловіки зійшли, і своїх боязкіших супутниць повели за собою, допомагаючи їм де міцною рукою, а де — дружнім словом. Велетенські стовбури, попереломлювані й повиривані дужим вітром, лежали один на одному купами, а гілля, на якому ще духмяніло прив’яле листя, поперепліталося так густо, що рукам не треба було шукати, за що вчепитися. Одне дерево було з корінням вирване з ґрунту; його обліплений землею оземок, викинутий поверх усього звалу, послужив опорою чотирьом шукачам пригод, коли ті видерлися на валок.
Хай читач не сподівається, що ми змалюємо людей вельможних — таких серед згаданих чотирьох героїв не було: всі вони були подорожні в пущі, та коли б навіть і не були ними, все одно ні їхній дотеперішній спосіб життя, ні їхнє нинішнє суспільне становите не змогли призвичаїти їх до якихось аристократичних розкошів. Двоє з цього гурту, а саме чоловік та жінка, належали до відомого плем’я тускарора — одного з тубільних племен, що споконвіку володіли цією землею; їхніми ж супутниками були: чоловік, за всіма прикметами старий моряк, який навряд чи перевищував своїм чином рядового матроса, і дівчина, котра теж, напевне, не могла похвалитися високим походженням. Щоправда, юне, свіже личко, а також скромні та жваві манери виказували розум і витонченість, що так багато важать разом із дівочою вродою. В ту хвилину її глибокі блакитні очі випромінювали піднесення, а привабливе лице пойнялося задумою, якою глибокі почуття, навіть приносячи щонайвдячнішу втіху, затуманюють обличчя людини з ніжною, чулою душею.
І справді, краєвид цей був такий, що не міг не вражати уяву споглядача. На захід,— там, куди були звернуті лиця подорожніх і де тільки й можна було побачити далину, скільки око сягало, мрів листяний океан, величний та багатий розмаєм яскраво-зеленої буйної рослинності, з розкішними барвами, властивими сорок другому градусові північної широти. В’яз із гарною плакучою верхівкою, численні породи клена, дорогоцінний американський дуб та широколиста американська липа, відома як ликовиця,— всі вони перепліталися горішнім гіллям, зливаючись у єдиний і мовби нескінченний листяний килим, який без кінця-краю тягся до призахідного сонця, аж доки зливався з хмарами, як зливаються біля небокраю морські хвилі з блакиттю небесного склепіння. Тут і там незначні просвіти, утворені поміж велетнями лісового царства чи то з вини стихій, а чи з примхи природи, дозволяли якому нижчому дереву вирватися угору до світла й підняти свою скромну голову майже врівень з довколишньою поверхнею зеленого моря. До таких дерев належали: береза, дерево досить поважане в не таких благодатних краях; тремтлива осика, різновиди плодоносної ліщини та представники інших порід, що нагадували ницих і неотесаних бідняків, яких обставини закинули поміж статечних та заможних. Там і сям, пронизавши неозоре поле, височіла пряма сосна, здіймаючись над листяною рівниною, мовби який величний пам’ятник, споруджений рукою митця.