— Ви прецінь вгадали мою думку, Слідопите! Таки краще нікому про це не згадувати. Сержант Дангем, як кажуть французи, hors de combat[133]...
— Як, як? — не зрозумів провідник,
— Ну, сержант більш не може командувати, а ставити на чолі такого переможного загону якогось капрала навряд чи годиться, бо, як то кажуть, квітки, що розкішно цвітуть на городі, гинуть у вересовім степу; і я оце подумав, що пора вже мені, як офіцерові, що має чин поручника, пред’явити свої права на командування операцією. Щодо солдатів, то я не думаю, щоб хтось із них посмів мені в цьому заперечувати; ну, а ви, мій дорогий друже, маючи зараз таку славу, маючи вже Мейбл і свідомість виконаного обов’язку,— а це, безумовно, дорожче за все,— ви, сподіваюся, скорше будете моїм союзником, ніж супротивником.
— Щодо права командувати солдатами п’ятдесят п’ятого полку, поручнику, то ви, як мені здається, маєте на нього законні підстави, хоча, оскільки ви були військовополоненим, дехто з вояків, можливо, й неохоче погодиться з тим, щоб ними командував той, хто їм завдячує своїм звільненням з полону. А втім, я гадаю, що ніхто тут не наважиться відверто виступити проти ваших бажань.
— От і чудово, Слідопите! А коли я складатиму рапорта про нашу блискучу вилазку й потоплення французьких кораблів, про захист блокгауза і взагалі про всю операцію, включаючи й капітуляцію ворога, можете не сумніватися, що я не забуду окремо написати про ваші заслуги і вашу роль у всій цій експедиції.
— Ет, що там казати про мою роль та мої заслуги, квартирмейстере! Ланді й так добре знає, на що я здатний і в лісі, і в форту, а генералові це відомо іще ліпше. Тож за мене ви не бійтеся, квартирмейстере. Опишіть краще все, як було, за себе й не забудьте тільки справедливо оцінити заслуги батька Мейбл, який усе-таки й досі наш командир.
М’юр висловив своє глибоке вдоволення з того, що все так щасливо владналося, і в свою чергу пообіцяв відзначити в рапорті кожного по заслузі, після чого обидва попрямували до решти людей, що сиділи коло багаття. Тут квартирмейстер уперше відтоді, як вони прибули в Освего, проявив владу, яка і справді, можна вважати, належала йому, як офіцерові. Відвівши вбік єдиного серед живих капрала, М’юр владним тоном заявив цьому служаці, що відтепер, мовляв, він входить у свої права, які дає йому чин королівського офіцера, і сказав, щоб той довів це до відома своїх підлеглих. Зміна «династії» відбулася без звичних у таких випадках проявів непокори, тому що всі визнали за поручником право зайняти місце командира, і ніхто не думав ставити під сумнів його розпорядження. З причин, найкраще відомих тільки майорові Ланді та квартирмейстерові, з самого початку була зовсім інша домовленість відносно прав поручника, але тепер, уже тільки з йому одному відомих причин, поручник вважав за краще для себе зайняти належне йому місце.
Рядовим солдатам це видалося цілком слушним, хоча одного того лиха, що спіткало сержанта Дангема, уже було б більш ніж достатньо, щоб пояснити цю причину, коли б у тому виникла необхідність.
Весь цей час капітан Сангліє сидів і наминав свій сніданок, демонструючи безтурботність філософа, холоднокровність ветерана, винахідливість і спритність француза та ненажерливість страуса. Ця особа перебувала в колонії вже тридцять років, виїхавши із Франції приблизно в такому ж чині, який тепер мав М’юр у п’ятдесят п’ятому полку. Його могутня статура, жорстоке і черстве серце, спритність у стосунках з індіянами, а також відчайдушна хоробрість,— все це з самого початку привернуло до себе увагу французького головнокомандувача, який знайшов у Сангліє саме ту надійну людину, котрій можна було доручити керувати військовими діями союзних племен. На цій посаді він вислужився до чину капітана і водночас засвоїв багато звичаїв та поглядів своїх підручних, пристосовуючись до них із легкістю, властивою, як вважається у цій частині світу, тільки його землякам. Він не раз очолював грабіжницькі походи ірокезів, проте кожного разу його проводирство призводило до несумісних наслідків — з одного боку він ніби намагався пом’якшити лиха, яких завдали населенню такі напади, з другого — помножував їх завдяки ширшому світоглядові та наявним у нього засобам цивілізації. Іншими словами, Сангліє розробляв плани кампаній, котрі своїм значенням та наслідками далеко перевершували звичну політику індіян, а потім намагався применшити зло, яке він сам же заподіював. Коротко кажучи, це був шукач пригод, який завдяки збігові обставин опинився в такому становищі, в якому грубість і безсердечність людців його гатунку можуть дійсно проявитись і для добра, і для зла. Він був не з тих, що пропустять слушну нагоду через якусь там зайву делікатність чи стануть зловживати терпінням фортуни, викликаючи її невдоволення безглуздою жорстокістю. Оскільки його ім’я було незмінно пов’язане з багатьма бузувірствами, вчиненими його загонами, то в сусідніх з Канадою штатах він переважно мав славу негідника, що впивається кров’ю і знаходить найбільшу втіху в муках беззахисних і невинних людей. Вже саме ім’я, власне, прізвисько Сангліє, тобто «Вепр» по-французькому, яке він сам собі вибрав, або Крем’яне Серце, як його звичайно називали по всьому кордоні, наганяло не менший жах на жінок та дітей усього краю, ніж згодом імена Батлера й Брандта[134].