Зустріч Слідопита й Сангліє дечим нагадувала історичне побачення Веллінгтона з Блюхером[135], яке відбулося значно пізніше і про яке так багато й у всіх деталях довгий час писалося. Ця ж зустріч проходила біля. багаття, причому, зійшовшись, обидва представники ворожих сторін перше з добру хвилину мовчки пильно роздивлялися один па одного. Кожен з них відчував, що має перед собою грізного ворога, і кожен разом з тим усвідомлював, що треба поставитися до свого супротивника з терпимістю, якої заслуговує воїн, незважаючи на те, що між ними не було майже нічого спільного ні в характері, пі в нахилах. Один з них служив заради грошей та чинів, а другий — тільки тому, що любив цей дикий край, з яким було пов’язане все ного життя, і тому, що його несхибна рука й великий досвід були потрібні батьківщині. Бажання доскочити вищого становища в суспільстві ніколи не турбувало спокій Слідопита; не знав він ніколи й честолюбних помислів, принаймні до зустрічі з Мейбл. Відтоді й справді невпевненість у собі, шаноба до дівчини й бажання дати їй вище суспільне становище, ніж те, яке він сам займав, завдавали йому чимало болю, але щирість і відвертість натури швидко допомогли йому повернути спокій, і невдовзі він розміркував, що та жінка, яка погодиться стати його дружиною, не побоїться ділити з ним і його долю, хоч якою б скромною вона була. Він поважав Сангліє за відвагу і, виходячи зі свого життєвого досвіду, мав досить глузду, щоб вірити тільки половині тих жахів, які приписувалися французові, тому що, як і завжди й у всьому, такі чутки поширюють найобмеженіші боягузи, котрі самі гаразд нічого не знають. Слідопит, одначе, не схвалював його егоїзму, його холоднокровного розрахунку і чи не найбільше — того, що він забув «покликання білих» і засвоїв риси, притаманні червоношкірим. Зі свого боку, і Слідопит був загадкою для капітана Сангліє. Він багато чув про безкорисливість, справедливість і чесність провідника і ніяк не міг збагнути мотивів, якими той керувався, і це кілька разів приводило його до грубих прорахунків, зроблених з тої простої причини, з якої відвертий і балакучий дипломат приховує свої таємниці краще, ніж мовчазний та лукавий.
Після того як обидва герої отак обмацали один одного очима, мсьє Сангліє перший віддав честь: грубість прикордонного життя ще не остаточно витравила в ньому добрі манери, які він засвоїв ще в юнацтві, як і не стерла з його обличчя виразу поштивості, котра, здається, є невід’ємною рисою кожного француза.
— Мсьє Слідопит,— досить рішучим тоном, хоча й з дружньою посмішкою, почав француз,— un militaire[136] поважає le courage et la loyaute[137]. Ви балакать по-ірокезькому?
— Так, я розумію мову цих гаспидів і, коли треба, можу розмовляти по-їхньому,— відповів відвертий і чесний Слідопит,— але не люблю ні цього племені, ні його мови. По-моєму, добродію Крем’яне Серце, що не мінг, то негідник. Між іншим, мені не раз доводилося вас бачити в боях, до того ж, мушу визнати, завжди в перших рядах. Ви, певно, вже добре знайомі з нашими кулями.
— Тільки не з ваша, сер,— ламаною англійською мовою відповів француз, — une balle[138] з ваш благородний рука — то вірний смерть. Ви забив мій найкращий воїн на один острів.
— Може, й найкращого... Може, й найкращого... Хоча, я б сказав, коли чесно розібратися, то всі вони обов’язково виявляться страшенними негідниками. Не бажаючи образити вас, містере Крем’яне Серце, я таки скажу, що ви водитеся з препоганою компанією.
— Так, сер,— відповів француз, який, розуміючи по-англійському тільки п’яте через десяте, але не бажаючи показати це, вирішив, ніби йому було сказано комплімент, і поспішив відповісти на нього люб’язністю.— Ви добрі вельми. Проте un brave[139] завжди comme ca[140]. Але що це? Як це все розуміти? Що вони роблять з тим jeune homme[141]?
Слідопит оглянувся в той бік, куди дивився й показував рукою Сангліє, і побачив, як за наказом М’юра два солдати грубо схопили Джаспера й заломлюють йому назад руки.