— Воно, безперечно, так, друже мій,— погодився Кеп,— от тільки як бути з моїм бідним шуряком: незважаючи на те, що він — піхтура, ми не можемо відпустити його з цього світу без слів розради. Невдала була з усіх боків ця затія, хоча, коли зважити на вибраний для експедиції час і стан тутешнього мореплавства, то це, з мого погляду, можна було передбачити. Але нічого вже не вдієш: тепер залишається тільки зробити те, що нам до хисту, і допомогти достойному воякові легше віддати швартови й знятися з якоря. Смерть — це, зрештою, неабияка обставина, добродію Слідопите, до того ж обов’язкова для всіх, оскільки й нам її, рано чи пізно? не минути.
— Ваша правда, ваша правда; а тому я вважаю за краще завжди бути готовим до цього. Я прийшов до висновку, Солона Водо, що найщасливіший усе-таки той, хто нічого після себе не залишає, коли приходить остання мить. Візьмімо хоча б мене. Я мисливець, розвідник і провідник, і, хоч у мене немає і фута своєї землі, я вважаю себе щасливішим і багатшим навіть за найбільшого багача штату Нью-Йорк. Коли в мене над головою висить блакитне склепіння небес, а під ногами шелестить сухе листя і я ступаю по землі, обдумуючи своє останнє успішне полювання, я почуваюся так вільно, ніби я і пан, і господар на цій землі: а чого ще більше може бажати душа? Не скажу, проте, щоб у мене не було нічого такого, заради чого хочеться жити на світі, бо в мене таки є дещо, хоч і не багато, якщо не брати до уваги Мейбл Дангем, але її ж із собою не візьмеш! Є у мене ще собаки там, трохи вище, в одному форту, яких я страх люблю, але вони ще дуже молоді й галасливі, щоб брати їх із собою в розвідку, і ми досі так і живемо в різних місцях; а ще, мабуть, важко було б розлучатися з «оленебоєм». Проте я не бачу причин, чому б нас не поховати з ним в одній могилі, адже ми з ним, можна сказати, одного й зросту — якраз шість футів[158] заввишки. Коли ж не брати до уваги собак і рушниці, то все інше — подаровану Змієм люльку та деякі дрібнички, отримані на згадку від мандрівників,— можна зв’язати в один вузол і покласти мені в голови, коли прийде наказ лаштуватися в далеку дорогу. Це, добродію Кепе, я теж відношу до обставин, та ще й не до абияких.
— Точнісінько те ж саме і в мене,— озвався старий моряк, простуючи з розвідником до блокгауза; вони так заходилися вихвалятись один з-перед одного своїми високими чеснотами, що, мабуть, уже й не пам’ятали, куди й чого ідуть.— Точнісінько такий само стан і в мене: як у кишені, так і на душі. Скільки разів, коли корабель, здавалося, мав от-от піти на дно, я відчував полегшення від самої тільки думки, що він усе-таки не мій. Якщо він,— думав я собі,— і піде на дно,— що ж, я втрачу тільки своє життя, але не маєток, і від цього, я вам скажу, неабияка втіха! Я таки переконався, вештаючись по світу між мисом Горном та Нордкапом (не беручи вже до уваги прогулянки по цій прісноводій сажавці), що коли в людини є хоч кілька доларів у скарбничці, то вона тримає з ними під замком і своє серце. Тому весь свій капітал я ношу на тілі — в поясі, щоб усе найдорожче, так би мовити, було в надійному місці. Людина без серця, Слідопите, нічим не краща, я вважаю, за рибу з пробитим міхуром.
— Не знаю, як там з серцем, а от людина без совісті, запевняю вас,— взагалі не людина, і це кожен знає, хто має справу з мінгами. Мене зовсім не цікавлять ані долари, ані португальські золоті дукати, за якими тут, у нашім краю, чомусь особливо всі ганяються; але я вже багато надивився на людей і охоче вірю, що коли хтось набив скарбничку золотом, то він у ній тримає і свою душу. За останні два роки полювання перед цією війною я заготовив був стільки дорогого хутра, що й сам почав подумувати про власність, і якщо мене тривожить одруження з Мейбл, то тільки тому, що заради розкішних уборів для неї мене знову може потягти до таких речей.
— Ви міркуєте, я вам скажу, просто як філософ, Слідопите, і я вже навіть засумнівався, чи ви взагалі християнин.
— Що ви, добродію Кепе! Я здоровкатися не став би з людиною, яка сумнівається в цьому. Правда, мене не навертали до християнської віри моравські брати[159], як багатьох делаварів, але я дотримуюся християнства та звичаїв білих... У моєму розумінні біла людина так само не може не бути християнином, як і червоношкіра не може не вірити, що на тім світі для неї заготовлені щасливі мисливські угіддя: справді-бо, зовсім не заперечуючи різних традицій, як і відмінностей у поглядах на те, що робитиме дух, коли залишить тіло, я, одначе, вважаю, що кожен добрий делавар є добрий християнин, хоча б навіть він і в вічі не бачив моравських братів, а кожен добрий християнин є вже від природи добрий делавар. Ми із Змієм часто обговорюємо все це між собою, і він дуже цікавиться цими речами.