— Де там він у дідька цікавиться!— обірвав його Кеп.— Що він у тій церкві робитиме, з’явившись туди обвішаний усіма своїми скальпами?
— Не робіть поспішних висновків, друже Кепе! Все це дуже просто й залежить лише від того, в якому дусі вихована людина та які в неї природні нахили. Гляньте ви довкола і поясніть мені, чого ви бачите ось тут червоношкірих воїнів, а там — чорношкірих, а ще десь цілі армії білих? Все це, як і багато дечого іншого, що я міг би вказати, існує на світі не так собі, а створено з відповідною метою, і ми не можемо заплющувати на це очі або заперечувати істину. Ні, ні... Людям кожного кольору шкіри властиві свої нахили, свої закони та вірування, і не треба засуджувати інших тільки за те, що вони, може, ще не розуміють цього.
— Ви, напевне, багато читали, Слідопите, якщо у вас такі тверді переконання,— відповів Кеп, дуже дивуючись такій спрощеній вірі свого співрозмовника.— Тепер мені все ясно, як серед білого дня, хоча, правду кажучи, я досі ще ніколи не стикався з подібними релігійними поглядами. А до якого все-таки віросповідання ви належите, друже Слідопите?
— До кого, до кого, ви сказали?..
— Ну, до якої секти ви належите, чи до якої віри ви себе відносите, або до якої церкви ходите?
— А ви гляньте довкола й здогадайтеся самі. Коли хочете, я й зараз у церкві, їм у церкві, п’ю в церкві й сплю в церкві. Земля — це храм Всевишнього, якому, сподіваюся, я вірно служу щодня й щогодини. Ні, ні, я не відмовляюся від своєї крові і свого кольору шкіри, бо, як народився християнином, так християнином і вмру. Скільки мене вмовляли моравські брати, а скільки обробляв мене наш полковий пастор, хоча ця братія й не дуже любить перенапружуватися; довго мене переконував і католицький місіонер з Рима, коли я супроводжував його лісом за останнього- перемир’я, проте для всіх я мав одну відповідь: я вже й так християнин і не хочу ставати ні моравським братом, ні парафіянином англіканської церкви, ані римським католиком. Але від своєї крові й від свого походження я ніколи не відмовлюся.
— По-моєму, ваше слово, добродію Слідопите, могло б полегшити сержантові пройти через мілини смерті. Зараз біля нього одна сердешна Мейбл, а вона, самі знаєте, хоч і рідна дочка, всього-на-всього дівчина. Та ще й дитина літами.
— Мейбл тендітна тільки фізично, друже Кепе, але в таких справах вона навряд чи поступиться кому-небудь з нас, чоловіків. Одначе сержант Дангем — мій приятель і ваш шуряк, отож тепер, коли ми виграли битву й закріпили свої права, нам по закону слід бути біля його смертного одра. Я стояв коло багатьох умираючих, добродію Кепе,— вів далі Слідопит, який мав прикру звичку тримати свого співрозмовника за будь-який ґудзик і не пускати з місця, ділячись своїм багатющим досвідом,— так от, я стояв коло смертної постелі багатьох конаючих і бачив, як вони востаннє ловлять повітря, і чув їхні останні подихи. А воно й корисно після гарячки й сум’яття битви, задуматися над гіркою долею тих, кому не поталанило на полі бою, а водночас і простежити, як по-різному поводиться кожна людина в таку вирішальну мить. Одні відходять у вічність у такій глупоті й безтямі, ніби в них ніколи й не було розуму, тим часом як інші залишають нас, радіючи,— так, ніби скинули з себе непосильний тягар. Я гадаю, друже мій, що розум у ці хвилини, мабуть, ясний, як ніколи, і всі наші минулі вчинки навперейми рояться тоді в пам’яті.
— Ручуся, що так, Слідопите. Щось подібне траплялося й зі мною, і я вважаю, що від цього я ставав тільки кращим. Одного разу, пригадую, мені вже здалося, що пробила й моя година, і я перегорнув сторінки бортового журналу свого життя з такою ревністю, якої сам од себе ніколи не сподівався. Але грішник я не великий, друже Слідопите, тобто я ніколи не грішив у великих масштабах, хоча, коли говорити чесно, проти мене, як і проти кожного, можна було б теж нагребти цілу купу всяких грішків. Проте в своєму житті я не був ні піратом, ні зрадником, ні палієм, ані будь-чим подібним до них. Ну а щодо контрабанди й усього такого іншого — що ж, я моряк, і мені, як і кожному в своєму ремеслі, гадаю, властиві окремі слабини. Та й ви в своїм занятті, хоч яке воно почесне й корисне, теж, смію гадати, не без плям на совісті?
— Таки багато хто з розвідників і провідників — страшенні негідники, які одержують гроші, як і квартирмейстер, від обох сторін. На щастя, я себе до таких не відношу, хоча кожне заняття, мабуть, має свої спокуси. Тричі в житті підстерігали мене вони, а один раз я навіть піддався вже був, хоча й не настільки, щоб мене гризла совість в годину прощання із світом. Перша була, коли я надибав у лісі в’язку шкірок, які, як я знав, належали одному французові, котрий полював на нашому боці кордону, де він не мав ніякого права нишпорити. В мене аж дух перехопило: двадцять шість бобрових шкірок і всі одна одної краща! Я вам кажу, це була така спокуса, проти якої не легко було встояти, тим більше, що й закон, як мені здавалося, нібито стояв за мене, хоча це було в мирний час. Проте я вчасно згадав, що закони ці на нас, мисливців, не поширюються, і потім подумав: а що, коли бідний чоловік, може, покладає на ці шкірки всі свої надії, розраховуючи вигідно продати їх узимку? І я залишив усю в’язку там, де вона й була. Більшість мисливців тоді казали мені, що я вчинив не гаразд, але вже з того, що я спокійно спав тієї ночі, я цілком переконався, що вчинив таки правильно. Друге випробування випало на мою совість, коли я в лісі знайшов рушницю — одну-єдину на цім континенті рушницю, котра могла зрівнятися з моїм «оленебоєм». Я знав, що досить мені було взяти, а чи на перший випадок хоч приховати її, як я відразу став би першим стрільцем у наших краях. Тоді я ще був молодий і не такий досвідчений, яким став згодом, а молодість, самі знаєте, честолюбна й нетерпляча. Але, слава богу, я переборов у собі це почуття і, мабуть, тільки на краще, друже Кепе, бо потім блискуче переміг свого суперника в стрілецькому змаганні, рівне якому навряд чи коли бачила будь-яка залога. Уявляєте: він стріляв зі своєї знаменитої рушниці, а я — з «оленебоя», і то в присутності самого генерала!— Тут Слідопит зупинився, щоб на радощах засміятися, а його очі та засмагле й обвітрене обличчя аж іскрилися з гордощів.— Ну, а третє, найважче випробування спокусою влаштувала мені нечиста сила, коли одного разу я зненацька натрапив у лісі на шестеро сонних мінгів, і їхні рушниці з порохівницями лежали осторонь,— тож усе можна було забрати, навіть не розбудивши жодного харцизяки. Яка це тільки нагода була б для Змія, котрий поодинці відправив би їх на той світ ножем і поздирав би скальпи набагато швидше, ніж оце я вам про них розповів. О, який же хоробрий воїн цей Чингачгук! І він такий само чесний, як хоробрий, і такий само добрий, як і чесний.