— Ну, і як же ви вчинили за тих обставин, добродію Слідопите? — запитав, загорівшись цікавістю, Кеп.— Наскільки я розумію, вас чекала або дуже вдала, або дуже невдала висадка.
— Вона була, коли хочете, і вдала, і невдала. Невдала тому, що надто вже спокушала, але, якщо виходити з того, як вона закінчилася, то, зрештою, вона таки була вдала. Я не зачепив і волосини на їхніх головах, позаяк здирати скальпи — не в звичаях білих; не взяв я і жодної їхньої рушниці. Власне, я просто не довіряв собі, знаючи, які ненависні в моїх очах мінги.
— Щодо скальпів, то ви вчинили, безумовно, цілком вірно, вельмишановний мій друже; ну а щодо зброї та пороху, то жоден призовий суд[160] у всьому християнському світі не обминув би нагоди накласти на них арешт.
— Було б диво, якби обминув... Таки було б диво... Але тоді мінги, мабуть, взагалі розперезалися б, знаючи, що білі неспроможні зачепити їх сонними, а тим більше — беззбройними. Як собі хочете, а я вчинив справедливіше і не заплямував ні своєї честі, ні честі білих, ані честі своєї віри. Я терпляче дочекався, поки мінги повисиплялися й узялися до зброї, а потім завдав цим негідникам спочатку з засідки, а потім зненацька з флангів такого чосу, що вони запам’ятали це на віки вічні й істотно! — Слідопит любив докинути для вагомості якесь нове слівце чи вираз, підхоплений у своїх колег, проте часом вживав його недоречно.— Тільки один з них і потяг до свого вігваму, та й то шкандибаючи. На щастя, Великий Змій, як згодом виявилося, відстав трохи, щоб зав’ялити оленини, проте швидко натрапив на мій слід, і коли він підійшов до мене, в нього вже теліпалися на належному місці всі п’ять скальпів тих негідників. Тож, як бачите, завдяки тому, що я правильно вчинив, нічого не було втрачено — ні з огляду на честь, ані з огляду на трофеї.
Кеп тільки буркнув щось на знак згоди, хоча, слід сказати, не дуже-то й второпав відмінні особливості моральних підвалин свого товариша.
Отак вони підходили до блокгауза, раз по раз зупиняючись, коли виникало якесь питання, що являло для обох особливий інтерес. Але тепер вони вже підійшли так близько, що кожен мимохіть замовк, заздалегідь готуючись до прощальної розмови з сержантом Дангемом.
РОЗДІЛ XXVIII
Земле німа! Пори зимної гнів