Серцю моєму скорботу приніс:
Там, де нарцисами степ кругом цвів,
Де ще недавно буяв пишний ліс,
Віхолу всюди буран закрутив,
Зник твій убір. Час зими заступив.
Спенсер. «Вівчарський календар»
В сум’ятті бою солдат байдужий до небезпек і навіть до смерті; та, коли дух у тілі затримують хвилини супокою й роздумів, ця зміна, звичайно, приносить із собою цілий рій сумних розмислів — жаль за минулим, непевність та прозирання в майбутнє. Не один солдат помер з героїчною усмішкою на вустах, але з тяжкою розпукою на душі, бо які б там не були різновиди духовної віри — чи то людина залежна від роздумів про Христа, чи від приписів Магомета, а чи від вишуканих алегорій Сходу — всі вони переконують віруючого, що смерть є не що інше, як кладка, через яку переходять до іншої, вищої форми буття. Сержант Дангем був людина хоробра, проте він відходив у той світ, у якому його хоробрість уже не могла знадобитися, І мірою того, як він звільнявся від обіймів цього світу, його думки й почуття все виразніше набирали звичного у цих випадках напрямку; адже коли то правда, що смерть — великий зрівнювач, то чи не найкраще це видно з переконаності всіх у марноті життя.
Незважаючи на деяку химерність і дивакуватість поглядів та вдачі, Слідопит завжди був схильний до роздумів і на всі речі звик дивитися по-філософському спокійно і розважливо. Тож і картина, яку він застав у блокгаузі, не викликала в нього ніяких нових почуттів. Зовсім інакше було з Кепом. Грубий, упертий, самовпевнений та галасливий, цей старий моряк не завдавав собі клопоту ставитися з належною серйозністю навіть до смерті. Попри лихо, що скоїлося, і попри безперечну пошану до свого шуряка, він увійшов до блокгауза, де помирав сержант, з холодною байдужістю, якої стільки набрався у тій школі найпотрібніших наук, яка, даючи так багато уроків з найвеличніших істин, усе ж таки не досягає своєї мети, коли має справу з учнями, що неспроможні скористатися з її великих благ.
Вже першим свідченням того, що Кеп не пройнявся, як усі інші довкола нього, трагічністю становища було те, що він заходився розповідати про події, котрі закінчилися смертю М’юра та Гострої Стріли.
— Обидва, шуряче Дангеме, зірвалися з якоря на диво прудко,— закінчив свою розповідь Кеп і докинув: — Отож можеш утішатися тим, що інші відчалили в далеке плавання поперед тебе; до того ж це були людці, любити яких ти не мав особливих підстав. Я на твоєму місці, наприклад, був би більш ніж вдоволений. Покійна матінка моя, добродію Слідопите, не раз, бувало, казала, що на душу того, хто вмирає, не слід навівати журбу; його треба, мовляв, повсякчас належно й розумно підбадьорювати. Ці новини, якщо сердега ставиться до негідників так само, як і я, піднесуть його дух ого як!
Роса, зачувши про смерть свого чоловіка, вмить схопилася на ноги й крадькома вишмигнула з блокгауза. Тим часом Дангем, слухаючи Кепа, дивився на нього непорушним, байдужим і порожнім поглядом, оскільки між його життям та навколишнім світом обірвалося вже так багато зв’язків, що він не пам’ятав уже більше Гострої Стріли і його зовсім не цікавив М’юр; проте він, ледь відтягуючи голос, запитав, де Прісна Вода. Юнака негайно покликали, і він незабаром з’явився. Сержант окинув хлопця ласкавим поглядом, а вираз його добрих очей ніби просив у молодого матроса пробачення за ту образу, яку він заподіяв йому в думці. У блокгаузі тепер зібралися всі рідні та близькі сержанта — Слідопит, Кеп, Мейбл і Джаспер. Окрім дочки, всі стояли довкола постелі сержанта, який уже доживав свої останні хвилини. Мейбл, схилившись навколішки над батьком, то підносила його холодну руку до свого чола, то змочувала йому запалені губи водою.
— Ми на цім світі теж не довго затримаємося, сержанте,— промовив Слідопит, який навряд чи можна сказати, щоб був охоплений благоговійним страхом: адже він за своє життя надто багато надивився на те, як наступає і перемагає смерть, але він цілком усвідомлював різницю між загибеллю зопалу, на полі битви, і смертю в постільному супокої серед близьких та рідних.— Я нітрохи не сумніваюся, що ми з тобою ще там зустрінемося. Гостра Стріла теж пішов ув останню путь, однак це не той шлях, яким відходять у вічність чесні індіяни. З ним ти не зустрінешся, бо його шлях — то шлях неправедних. В цьому переконує нас розум, і це однаково стосується, на мій погляд, і поручника М’юра. Ти ж чесно виконав свій обов’язок у житті, а людині, яка так закінчує свій шлях, можна з легким серцем і впевненим кроком починати свою найдовшу мандрівку.
— Сподіваюся, друже мій... я намагався виконати свій обов’язок.