— Гай, гай,— не втерпів Кеп,— мати добрі наміри — це ще далеко не все: у кожному разі, ти був би зробив розумніше, якби ліг у дрейф у відкритому морі й вислав уперед човна рознюхати, що діється на суходолі, тоді все, може, закінчилося б по-іншому. Звичайно, ніхто па цьому світі, наскільки я його знаю, та й на тому світі, наскільки мені відомо з відповідних книг, не сумнівається в тому, що ти хотів усе зробити якнайкраще.
— Авжеж, я хотів усе зробити, щоб було якнайкраще...
— Таточку! О мій любий, дорогий мій таточку!..
— Магнітика це горе захопило зненацька, добродію Слідопите, і вона мало що може зарадити, щоб провести батька через усі мілини; тому доведеться, мабуть, нам з вами брати все це діло у свої руки й по-дружньому допомогти йому.
— Ти щось казала, Мейбл? — кволим голосом запитав сержант, поводячи в доччин бік уже тільки очима, тому що не мав більше сил повернути до неї голову.
— Так, таточку! Якщо хочете заслужити милість і спасіння, ніколи не покладайтеся тільки на свої діяння: моліться й уповайте лише на сина божого!
— Щось у цьому дусі, шуряче, казав нам і капелан... Дорога наша дитина, може, в чімсь і має слушність.
— Що ти, це — свята правда! Тільки Всевишній судитиме нас, він-бо веде бортовий журнал усіх наших вчинків, а в останній день підсумує їх і скаже, хто поводився добре, а хто — погано. Я гадаю, що Мейбл має слушність, до того ж, нечесного рахунку боятися нічого, бо там уже, будьте певні, облік усьому вівся без шахрайства!
— Дядечку... і ви, дорогий таточку! Не вводьте себе цими речами в оману! Моліться і майте надію тільки на нашого спасителя! Єдиний порятунок наш — у молитвах сину божому!
— Мейбл має слушність. Це ж саме колись мені казали й моравські брати,— шепнув Кепові Слідопит.
— Має слушність щодо відстані, але не щодо курсу, друже Слідопите! Я боюся, що вона може пустити сержанта за течією саме в той мент, коли ми вивели його на чисту воду й приготувалися вже спрямувати його у фарватер.
— Полиште все це на Мейбл... Полиште все це на Мейбл... Вона краще за нас знає, як це зробити.
— Я вже це колись чув... — відповів після довгої паузи Дангем.— О, Мейбл, воно аж дивно якось, що батькові в таку хвилину доводиться покладатися на підтримку своєї дитини...
— Довіртеся Всевишньому, таточку, і покладайтеся тільки на його співчутливого сина святого. Моліться, найдорожчий мій, любий мій таточку... Просіть його всемогутнього захисту.
— Та я вже й молитву забув... Шуряче... Слідопите... Джаспере... Нагадайте мені слова молитви.
Кеп навряд чи й пам’ятав уже, що воно таке — молитва, а тому нічого не відповів. Слідопит же молився часто — щодень, коли не щогодини, одначе його молитви були тільки в собі, без будь-яких слів і на свій своєрідний лад. Отже, у цій справі з нього було не більше користі, ніж зі старого моряка, й він відмовчався теж. Що ж до Джаспера — Прісної Води, то він хоча й готовий був гори перевернути, аби тільки полегшити страждання Мейбл, але тут не зважився на таку допомогу вмираючому й знітився із сорому, що нерідко охоплює молодих і завзятих, колй їх просять зробити вчинок, який безумовно засвідчує їхню слабкість і залежність від вищої сили.
— Таточку,— промовила Мейбл, витираючи сльози на блідому личку, яке аж сіпалося від тяжких переживань, і намагаючись будь-що вгамуватися,— я молитимуся з вами... за вас... за себе і за всіх. Молитва найслабших і найпокірніших ніколи не залишається марною...
У цьому глибокому звіренні почуттів дочки своєму батькові було щось надзвичайно величне,, щось болісно хвилююче. Той .спокійний, серйозний тон, з яким це по суті ще справжнє дівча готувалося виконати свій обов’язок; те самозабуття, з яким вона відкинула властиві її статі боязкість і сором’язливість, щоб підтримати в цю тяжку хвилину свого батька; та велична цілеспрямованість, з якою, вона зібрала всі свої сили для здійснення поставленої перед собою мети; та лише одним жінкам притаманна відданість; те вміння не помічати різні дрібниці, коли все єство заполонює одна любов; і, нарешті, той супокій, що приховав її велике, горе,— все це викликало в серцях присутніх якусь немов благоговійну пошану до неї.
Розум нашої героїні, призвичаєний до читання молитви в такий спосіб як на самоті, так і на людях, злився, природно, воєдино в річищі її піднесеної думки; уява ж її збагатилася завдяки усвідомленню змісту молитви, а мова її стала ще піднесенішою і добірнішою завдяки запозиченим із молитви фразам. Коротко кажучи, Мейбл з цього погляду була справді прикладом впливу, який правильне мислення, добра мова й етикет роблять на звички та мову навіть тих людей, що буцімто не завжди і не дуже здатні зазнавати високих за своєю природою вражень. Тому, коли вона стала на коліна біля батькової постелі, вже сама урочистість її пози й манер підготувала глядачів до того, що мало відбутися, і коли її любляче серце підказало язикові, а пам’ять прийшла на допомогу їм обом, полилися слова молитви і хвали. І хоч слова ці й не були рабськи запозичені, та в значущості їх відчувалася проста велич, до якої Мейбл була призвичаєна.