Друзі в глибокій мовчанці поминули багаття, пройшли через усю галявину й наблизилися майже до самого берега протилежного кінця острова. Тут вони зупинилися, й Слідопит сказав:
— От і все, Джаспере! От і все! Ох, горенько! Сердега Дангем скінчив свій похід, та ще й як — від руки якогось отруйного мінга! От і знай, що тебе коли чекає: завтра чи позавтра те ж саме може трапитися й зі мною.
— А Мейбл? Що буде з Мейбл, Слідопите?
— Ти ж чув останню волю сержанта... Він довірив свою доньку мені, Джаспере, а це свята для мене довіра; адже цю довіру треба свято шанувати!..
— Це така довіра, Слідопите, від якої вас не один чоловік залюбки звільнив би,— відповів йому юнак з гіркою усмішкою.
— Я й сам не раз думав, що вона дісталася не найдостойнішому. Я не з самозакоханих, Джаспере, повір, я не з самозакоханих, та коли Мейбл Дангем згодна заплющити очі на всі мої вади й невігластво, то нащо мені відмовлятися від неї, хоча хто, як не я, найкраще знає, чого я вартий.
— Вам ніхто не дорікатиме, що ви одружилися з Мейбл, Слідопите, так само, як ніхто не дорікав би вам, скажімо, й за те, якби ви носили на грудях найдорогоцінніший діамант, подарований від щирого серця вашим другом.
— Ну, а дівчині, як по-твоєму, вони не будуть дорікати їй за це? Потерпав я з цього приводу теж, бо, як не кажи, а не всяк, певне, дивиться на мене так, як ти чи сержантова дочка.— (Ці слова мов ножем шпигнули Джаспера — Прісну Воду, і він весь здригнувся, як здригаються від раптового різкого болю, але більш нічим не видав своєї розпуки).— А люди, ти сам знаєш, які заздрісні та злі, а надто по наших залогах. Я іноді аж жалкую, що ти не вподобав Мейбл, слово честі, або що вона не вподобала тебе, бо мені не раз чомусь здавалося, що такий хлопець, як ти, зробив би її щасливішою, ніж я.
— Не будемо більше говорити про це, Слідопите,— нетерпляче й аж задихаючись, зупинив його Джаспер.— Ви будете чоловіком їй, і нема чого уявляти на цьому місці когось іншого. А щодо мене, то я вчиню, як радив добродій Кеп,— піду плавати на океан, а там буде видно, чи вийде з мене що на солоній воді, чи ні.
— Що ти, Джаспере Вестерне! Проміняти все — озера, ліси й прикордоння на місто з його метушливим життям і лише через якусь ледь помітну різницю в смакові води? Хіба в нас тут мало солонців, якщо вже тобі так треба солі? І хіба людині не слід вдовольнитися тим, чим вдовольняються інші істоти? А я так покладався, так надіявся на тебе, Джаспере... Я собі думав, коли ми з Мейбл будемо жити в своїй хатині, ти з часом, може, знайдеш собі подругу й теж осядеш з нею десь неподалік від нас. Миль за п’ятдесят на захід від залоги я назнав гарну місцину для поселення, а звідти за якихось десяток ліг у напрямку до Освего є чудова гавань, у яку дуже легко зайти і з якої легко й вийти, коли б ти задля розваги захотів коли приїхати до нас. Я навіть думав, що згодом ти з дружиною міг би одержати право на володіння своєю ділянкою, а ми удвох з Мейбл — своєю. Ми були б один від одного десь на відстані здорової прогулянки з рушницею; і коли б провидінню раптом заманулося, щоб яким істотам випало повне щастя на землі, то не було б на світі щасливіших людей за нас чотирьох.
— Ви забуваєте, друже мій,— відповів Джаспер, беручи Слідопита за руку й вимучуючи з себе усмішку,— що я не маю тієї четвертої, котру б я кохав і пестив; та й взагалі я сумніваюся, щоб полюбив когось більше, як люблю вас із Мейбл.
— Спасибі тобі, хлопче, від усієї душі спасибі! Однак те своє почуття, що ти звеш любов’ю до Мейбл, то всього-на-всього тільки дружба, яка нічим не схожа на те, що почуваю до дівчини я. Що тобі сказати: тепер я щоночі замість того, щоб міцно спати, як усе живе спить і як сам досі спав, тільки те й роблю, що марю про Мейбл Дангем. То мені приверзлося, ніби молоденькі лані стрибають передо мною; я наводжу на них «оленебоя», щоб забити яку на м’ясо, а ці пустотливі звірята ніби оглядаються до мене, і я раптом бачу в кожної чарівне личко Мейбл, яке немов промовляє, сміючись: «Стріляй мене, якщо смієш!» А часом сниться, ніби я чую її солодкий голос серед пташиного щебету. Ось минулої ночі мені приснилося, буцімто я перепливав через Ніагарський водоспад і забрав Мейбл з собою, аби тільки не розлучатися з нею. А то було таке страшне приверзлося, що страшнішого для мене й бути не може — так, ніби якийсь біс а чи мінг-чаклун наврочив: приснилося, немовбито через якийсь нещасний випадок я втратив Мейбл — чи то вона сама роздумала й пішла від мене, чи то її силою хтось вирвав з моїх рук...