— Ні, Джаспере, я нічого такого не знаю,— відверто признався провідник, бо, правду кажучи, всі його спроби зав’язати дружні стосунки з Мейбл жодного разу не зустрічали з її боку того любого, дорогого заохочення, котре безмовно засвідчує переростання прихильності в любовне захоплення.— Ні, Джаспере, я нічого такого не знаю. Мейбл завжди ставилася до мене лагідно й усе те, що хотіла сказати, висловлювала чітко і ясно.
— Вам, звичайно, випало щастя почути від неї, що вона кохає вас, Слідопите?
— Ні, Джаспере, таких слів я від неї якраз і не чув. Вона тільки казала, що ми ніколи не можемо... що нам нізащо не треба одружуватися і що вона, мовляв, не гідна мене, хоча тут-таки й запевняла, ніби поважає й шанує мене. А потім ще сержант переконав мене, буцімто це завше так кажуть молоді й сором’язливі дівчата і що її мати казала йому те ж саме і поводилася, бувши дівчиною, точнісінько так; головне, мовляв, аби вона тільки на будь-яких умовах погодилася вийти заміж, а все інше якось уладнається, отож я й вирішив, що все вже гаразд.
Хоча Джаспер і мав глибокі дружні почуття до свого щасливого суперника, і, незважаючи на те, що він від щирої душі бажав йому щастя, ми були б нечесними оповідачами, якби не сказали, що в нього від радощів ледь серпе не вискочило з грудей, коли він зачув оце Слідопитове признання. Не тому, що він, може, тішив себе якоюсь надією — зовсім ні: просто ревниву жадобу закоханого радувало те, що ніхто ще не був удостоєний того солодкого освідчення дівчини, котрим не був ощасливлений і він.
— Розкажи мені ще про те, як це можна розмовляти без допомоги слів,— звернувся Слідопит до свого співрозмовника, вже зовсім спохмурнівши на виду і питаючи, як людина, котра, здавалося, чекала на щось зле від цієї відповіді.— Я вмію так розмовляти з Чингачгуком і свого часу розмовляв з його сином Ункасом, доки той ще був живий, але я й гадки не мав, що цим мистецтвом володіють молоденькі дівчата, і вже зовсім не чекав цього від Мейбл Дангем!
— Тут нема про що розповідати, Слідопите. Я маю на увазі лише погляди, усміхи чи порухи її брів або дрож руки, коли дівчина ненароком торкнеться тебе. Оскільки мене кидало в дрож навіть від подиху Мейбл чи від легесенького дотику її вбрання, то я вже уявив собі бозна-що, і це ввело мене в оману. Ніколи я не говорив їй про свої почуття щось відверто, ну а тепер, коли в мене взагалі ніяких надій не лишилося, про це нічого й думати!
— Слухай, Джаспере,— звернувся Слідопит просто, але з такою гідністю, яка не припускала ані найменших заперечень,— побалакаємо краще про похорон сержанта і про від’їзд звідсіля. А після цього у нас ще буде доволі часу, щоб докладніше поговорити про сержантову доньку. Тут необхідно все добре обмізкувати, адже всі турботи про свою дитину батько передав тепер мені.
Джаспер був навіть радий змінити тему розмови, і друзі негайно розійшлися виконувати обов’язки, покладені на кожного згідно з його становищем та покликанням.
Цього ж дня по полудню було віддано землі всіх небіжчиків. Сержанта Дангема поховали посеред галявини, насипавши йому могилу в затінку крислатого береста. Мейбл тяжко ридала над батьком, і після того, як вона виплакалася, їй ніби стало трохи легше. Ніч минула спокійно, як і весь наступний день. Вони все ще сиділи на острові, бо, як заявив Джаспер, виходити з гавані в такий шторм було дуже небезпечно. Ця ж причина затримала й від’їзд капітана Сангліє, котрий покинув острів тільки рано-вранці на третій день після похорону Дангема, коли настала погожа днина й повернув сприятливий вітер. Аж тоді він усе-таки залишив їх, попрощавшись із Слідопитом так, як прощалася б людина, яка вірила, що побула востаннє вкупі з визначною особою. Вони розійшлися, як люди, що поважають одне одного, але які прощаються, так і залишившись загадкою один для одного.
РОЗДІЛ XXIX
На нього віченьки звела—
І квітнув усміх на вустах;
Та радість вмить — як не була,
Бо стріла сум в його очах.
Томас Мур. «Лалла Рук»
Події останніх днів були такі буремні та впали таким великим випробуванням на нашу героїню, що вона була просто прибита горем. Вона оплакувала свого батька і часом аж здригалася, пригадавши раптом наглу смерть Дженні й усі ті жахи, свідком яких їй довелося тут бути, проте загалом вона вже трохи ожила й дещо повеселішала після того смутку, що звичайно супроводжує велике горе. Можливо, їй допомогло взяти себе в руки ще й непоборне горе Червневої Роси, яка день і ніч перебувала в етапі цілковитого заціпеніння: адже як-не-як, а Мейбл почувала себе зобов’язаною втішити молоду індіянку. Це Мейбл і робила — спокійно, лагідно й непомітно для Роси, як то вміють у годину скорботи лише представниці її статі.