— Я оце побалакав із хлопцем і, порівнявши його думки зі своїми думками, його почуття, зі своїми почуттями, і його бажання з моїми бажаннями, тепер боюся, що ми обидва до такої міри однаково кохаємо вас, що котромусь, мабуть, доведеться поступитися своїм щастям...
— Слідопите... ви забуваєте... вам слід пам’ятати, що ми вже заручені — мовила поквапом Мейбл, але так стишено, що її можна було почути, лише напруживши всю увагу. До того ж останнє слово було не зовсім зрозуміле провідникові, й він уже вкотре видав знову своє невігластво звичним у таких випадках «Як ви сказали?»
— Ви забуваєте, що ми з вами маємо побратися, а тому подібні натяки не лише недоречні,, але й завдають болю!
— Все те доречне, Мейбл, що справедливе, і все те справедливе, що приводить до істини й чесних вчинків, хоча це, як ви сказали, і завдає болю. Для мене ж це пекельні муки. Та що тут казати, Мейбл: якби ви були знали, що Прісна Вода так любить вас, хіба ви погодилися б піти заміж за такого старого й негарного, як я?
— Навіщо ці жорстокі випробування, Слідопите? До чого це тільки може призвести? Джаспер Вестерн і в гадці нічого такого не має. Він нічого не каже... Нічого не почуває.
— Мейбл! — не в змозі більше стримуватися, вигукнув раптом юнак, і цим непідвладним вигуком була висловлена вся глибина його почуттів, хоча він і сказав тільки одне слово.
Мейбл затулила обличчя обома руками, й тепер уже вони обоє сиділи, немовби двоє винуватців, спійманих на гарячому, коли вони саме підкопувалися під щастя свого покровителя. Джасперові цієї миті так прикро стало за завдану своєму другові непомірну душевну гризоту, що він готовий був зректися свого зізнання. Тим часом Мейбл, так неждано: негадано зачувши те, на що вона майже несвідомо надіялася, але ніколи не сподівалася почути, так розгубилася, що й не знала, плакати їй чи сміятися. Одначе вона заговорила перша, тому що Джаспер не наважувався кривити душею перед своїм вірним приятелем; говорити ж будь-що й завдавати йому ще більшого болю він не хотів.
— Слідопите,— промовила Мейбл,— ви кажете просто страшні речі. Для чого ви все це зараз говорите? .
— Бачите, Мейбл, я кажу страшні речі, бо й сам, як ви знаєте, напівдикий, і, боюся, не стільки своєю натурою, але й звичками.— По цих словах Слідопит силкувався був безгучно, як це він лише вмів, засміятися, але замість гортанного реготу в нього вирвався якийсь недоладний, неприродний звук — так, ніби він душився.— Авжеж, це таки й справді дико, перечити не стану.
— О, дорогий Слідопите! Найкращий мій, справжній і єдиний друже! Ви не могли подумати і, знаю, не подумаєте, ніби я хотіла саме це сказати! — вигукнула майже одним духом Мейбл, щоб якомога швидше розвіяти провідникове гірке почуття образи.— Якщо мужність, шляхетність душі та вчинків, непорушні принципи та ще багато й багато різних найкращих якостей здатні викликати шану, повагу й любов до будь-якої людини, то ви з вашими чеснотами взагалі не маєте собі рівних у цілім світі!
— Які лише в цих дівчат ніжні й чарівні голосочки, Джаспере! — вів далі провідник, але вже сміючись зовсім невимушено й природно.— Авжеж, природа, здається, навмисне створила їх для того, щоб вони втішали наш слух, коли вмовкає музика лісу. Одначе нам потрібно з’ясувати все, зрозумійте: ми повинні отут усе вирішити. Я знову питаю вас, Мейбл: якби ви були знали, що Джаспер Вестерн кохає вас так, як я, а може, навіть і більше, хоча це взагалі навряд чи можливо; що в своїх снах він бачить ваше лице, віддзеркалене в водах цього озера; що він уві сні розмовляє з вами й про вас і переконаний, що нема вродливішої, добрішої і цнотливішої, ніж Мейбл Дангем; що він не знав щастя, доки не побачив вас; що він згоден цілувати землю, по якій пройшли ви; що він за думками про вас забуває всі радощі свого заняття; що для нього нема більшого щастя, ніж утішатися вашою красою і чути ваш голос; якби ви знали це — чи згодилися б ви тоді піти за мене заміж?
Мейбл не могла б відповісти на це запитання, навіть коли б хотіла; і, незважаючи на те, що її обличчя було сховане в долонях, між ними виднівся рум’янець, і був він такий гарячий, що від нього, здавалося, червоніли навіть її пальці. Але природа й тут проявила свою владу: вибравши зручну мить, зачудована, майже пройнята жахом дівчина крадькома зиркнула на Джаспера, нібито ще не довіряючи Слідопитовій оповіді про юнакові почуття, щоб самій оцим вкрадливим поглядом прочитати на ньому всю правду, а потім умить знову стулила пальці, немовби назавжди бажаючи сховати своє лице від людських очей.