— До чого все це? — нетерпляче перепинила його Мейбл.— Для чого про це зараз говорити... Для чого взагалі про це балакати?
— А потім хлопець ще вміє так гарно висловлювати свої думки, що мені, далебі, взагалі ніколи з ним не зрівнятися. Коли і є що-небудь на світі, що могло б колись зробити мій язик сміливим і переконливим, то це, повірте, тільки ви, Мейбл, але в останніх наших розмовах Джаспер настільки перевершив мене і в цьому, що мені просто соромно стало за себе. Він так захоплено говорив, яка ви проста, і яка ви добра серцем, і як ви ненавидите чванливість, бо, мовляв, хоча ви можете легко вийти заміж за якого завгодно офіцера, ви, проте, не проміняєте своїх щирих почуттів і поклику серця навіть на знадливий сан полковниці. В мене просто швидше кров потекла в жилах, коли він говорив мені про те, що ви, маючи таку красу, ніколи не величаєтеся і що всі ваші рухи такі принадні й граційні, як у молоденької лані, а ви, мовляв, навіть не знаєте про це; і які у вас правильні й справедливі погляди на все, і яке гаряче та великодушне у вас серце...
— Джаспере! — вигукнула Мейбл, не в змозі більше стримувати збурення непідвладних почуттів, і, заливаючись, як дитина, слізьми, безпорадно, мов дитина, впала зраділому юнакові в обійми.— О, Джаспере, Джаспере! Навіщо ви досі приховували це від мене?!
Відповідь Прісної Води було важко дібрати, як, зрештою, і всю розмову, в якій вони щось шепотіли одне одному. Але мова кохання зрозуміла й без слів. Так тривало з годину, що здалася їм кількома звичайними хвилинами, якщо, власне, мати на оці точний вимір часу, і коли Мейбл, нарешті, опам’яталася й згадала про інших людей, її дядечко, остаточно втративши терпець, ходив уже розміреними кроками по палубі тендера, дивуючись, чому це Джаспер бариться, коли знявся такий сприятливий вітер. Найперша ж думка Мейбл була про того, кому, безсумнівно, тяжко було пережити той недавній прояв її справжніх почуттів.
— О, Джаспере! — вигукнула вона таким голосом, ніби збагнула раптом, що вчинила великий гріх.— А як же Слідопит?
Прісна Вода весь здригнувся — не від легкодухого страху, ні: йому раптом стало нестерпно боляче від усвідомлення того, яких страждань він завдав своєму другові, і він озирнувся довкола, сподіваючись побачити його. Але Слідопита ніде не було: він вчасно залишив їх самих, проявивши чуйність і тактовність, які зробили б честь навіть витонченому придворному. Кілька хвилин обоє закоханих сиділи мовчки, дожидаючись його повернення і не знаючи, як взагалі бути і що тепер діяти за таких знаменних та незвичайних обставин, після того, як вони так несподівано дали волю своїм почуттям. Та ось, нарешті, вони побачили свого приятеля, що сумний і задуманий підходив до них.
— Тепер я розумію, Джаспере, як то можна розмовляти без слів і чути без вух,— промовив він, коли підійшов уже досить близько до поваленого дерева, щоб його могли почути.— Так, тепер я розумію все. І яка це мусить бути приємна розмова, коли ведеш її так з Мейбл Дангем! Бідна моя голівонька! Казав же я сержантові, що я не до пари їй, що я застарий уже, надто неосвічений і дикий, як... Та він не хотів мене слухати, наполіг на своєму.
Джаспер і Мейбл сиділи, мов пара тих пращурів роду людського в Джона Мільтона[162], коли вчинений гріх уперше свинцевим тягарем ліг їм на душу. Обоє мовчали, не наважуючись рота розтулити, ба навіть поворухнутися, хоча кожне в цю мить готове було відмовитися від щойно здобутого щастя, аби тільки повернути своєму другові втрачений душевний спокій.
Джаспер був блідий, мов з хреста знятий, а щічки Мейбл пломеніли все дужче й дужче від дівочої сором’язливості, аж доки запашіли таким рум’янцем, яким вони навряд чи коли пашіли досі навіть у найбезтурботніші хвилини втіхи й радощів. І коли всі ті почуття, які у дівчат супроводять щастя здобутого кохання, вилилися на її личку, надавши йому, як завжди в такі хвилини, м’якості й ніжності, вона стала неймовірно принадна. Слідопит дивився на неї з захватом, якого навіть не думав приховувати, а потім ураз заллявся своїм безгучним і нестримним реготом, як сміються лише від повного вдоволення прості неосвічені люди. Та цей нестримний вилив почуттів обірвався раптом від гострого болю душі — він ураз згадав, що ця чарівна квітка тепер навіки втрачена для нього. З добру хвилину цей простодушний лісовик був ніби приголомшений. Мало-помалу оволодівши собою, він промовив серйозно, з гідністю — майже урочистим тоном: