Швидкий зір тускарори вловив той димок, і на добру хвилину індіянин, ледь звівшись навшпиньки й роздувши ніздрі, мов той олень, що раптом зачув небезпеку, втупив погляд у далину, наче пойнтер, який чекає пострілу хазяїна. Потім, опустившися знову на п’яти, індіянин ледь чутно вигукнув щось голосом, таким несхожим на бойовий клич воїна-індіянина; у всьому іншому він лишився незворушний. Його лице було спокійне, зате погляд чорних орлиних очей так і шастав поверх листяної панорами, наче хотів увібрати одразу всі важливі прикмети. І дядько, і небога — обоє добре усвідомлювали всю небезпечність їхньої мандрівки через широку смугу дикого пралісу — проте піхто з них не міг наразі визначити, добре а чи зле віщує їм цей знак близькості людей.
— Мають бути онейди чи тускарори поблизу, Гостра Стріло,— промовив Кеп до свого супутника індіянина, називаючи його умовним англійським ім’ям.— Чи не пристати б і нам до них, та й переночувати в зручних койках?
— Там нема вігвам, — відповів Гостра Стріла у свій незворушний спосіб.— Надто багато дерево.
— Але ж там повинні бути індіяни, може, навіть хтось із ваших старих друзів, добродію Стріло?
— Палити багаття не тускарора, не онейда і не могаук,— блідочолий!
— Лиха година! Ну, Магнітику це перевершує навіть морську науку: ми, морські вовки, здатні відрізнити матроський тютюн від солдатського або лігво тюхтія від гамака помічника капітана. Та не думаю, щоб навіть найстаріший адмірал флоту його величності міг коли-небудь відрізнити здаля, де димить королівська кухня, а де вугляр випалює вугілля!
Гадка про те, що десь поблизу, у цьому океані шалини, є люди, ще більше поглибила рум’янець на квітучих щічках милого створіння, яке стояло поруч Кепа, та невдовзі дівчина обернулася з виразом подиву на лиці до дядька: адже досі й він, і вона часто захоплювалися знаннями чи, сказати б, інстинктом тускарори — й, вагаючись, промовила:
— Багаття блідочолих! Та ні, дядечку, він не може цього знати!
— Десять днів тому, дитино, я б поклявся у цьому, а от сьогодні і сам не знаю, чому вірити, а чому ні. Можу я дозволити собі запитати вас, Стріло: чому ви гадаєте, що отой димок — від багаття блідочолих, а не червоношкірих?
— Сирі дрова,— відказав індіянин з таким спокоєм, з яким хіба що вчитель втлумачує умову задачі спантеличеному учневі.— Дуже сире — багато дим; багато вода — чорний дим.
— Але ж, прошу вибачення, добродію Стріло, дим не чорний, до того ж він і невеликий. Як на мої очі, він такий легкий та кучерявий, як із капітанового чайника, коли від дров на кораблі нічого не лишається, окрім кількох трісок у трюмі.
— Дуже багато вода,— повторив Гостра Стріла, злегенька кивнувши головою. — Тускарора дуже хитрий палити багаття з вода; блідочолий багато книги, а палити все: багато книги — мало знати.
— Ну, щодо книжок, то в цьому є слушність, не заперечую,— сказав Кеп, який не був великий поборник науки.— Це він, Магнітику, натякає на твоє читання, бо вождь розуміється на всьому чудово у свій власний спосіб. А скільки ще, за вашими розрахунками, Стріло, до тієї сажавки, яку ви звете озером і куди ми ось уже стільки днів тримаємо курс?
Тускарора дивився на моряка зі спокійною зверхністю, відповідаючи:
— Онтаріо — як небо; йти одне сонце, і великий мандрівник бачити озеро.
— Таки так, я — великий мандрівник, не заперечую, проте з усіх моїх мандрівок ця — найдовша,. найневигідніша і найвіддаленіша від морських гаваней. Але якщо до цієї водиці, Стріло, й справді тут близько, та до того її ще й так багато, то пара добрих очей побачила б її, адже з цього спостережного пункту, либонь, видно щонайменш за тридцять миль?
— Дивіться! — сказав Гостра Стріла, повагом і граційно простягаючи руку вперед.— Онтаріо!
— Дядечку, ви звикли кричати «Земля!», а не «Вода!» і тому, певне, не помітили озера! — вигукнула небога, сміючись, як дівчата звичайно сміються із власних жартів.