— Сам, бузувір, накликав біду на свою голову,— пробурмотів Слідопит, переломив у замку рушницю й почав старанно перезаряджати її.— Я Чингачгука знаю і дружу з ним ще з дитячих років; воювали разом на Горікені, Могауку, Онтаріо й на всіх інших политих кров’ю місцях між французькими й нашими володіннями; а цей дурень заплішений, мабуть, гадав, що я отак сидітиму склавши руки і спостерігатиму, як мого найкращого друга забиватимуть із засідки та здиратимуть із нього скальп!
— Що ж, ми відплатили Змієві послугою за послугу. Але ті негідники, здається, сполошилися; гляньте, як вони сипонули по кущах: бачать, що наші кулі знаходять їх і на тому березі.
— Цей постріл, Джаспере, дрібничка... просто дрібничка... Ти запитай у шістдесятому полку, і там розкажуть, на що здатний мій «оленебій» і як він діяв тоді, коли над нашими головами звідусіль свистіли ворожі кулі. Ні, ні, цей постріл—дрібничка, просто дрібничка: пришелепуватий волоцюга сам підставив свою голову.
— А що то пливе сюди — собака чи олень?
Слідопит здригнувся, бо й справді щось пливло через річку вище порога, долаючи швидку течію. Придивившись, обидва спостерігачі переконалися, що то людина, до того ж індіянин, хоча так -замаскований, що спершу важко було сказати щось певне. Потерпаючи, аби за цим не крилася яка військова хитрість ворога, Слідопит із Джаспером почали, з усією уважністю слідкувати за кожним порухом невідомого.
— Він пливе і щось пхає перед себе, а голова нагадує плавучий кущ, — промовив Джаспер.
— Це індіянська хитра витівка, хлопче, але наша прямота здолає його підступні мудрування.
Та що ближче підпливала ця людина, то більше сумнівів закрадалося в душі обох спостерігачів щодо правильності їхніх перших здогадів, і лише коли позад неї лишилося дві третини річки, все з’ясувалося остаточно.
— Та це ж Великий Змій, клянусь життям!— вигукнув Слідопит, повернувшись до Джаспера і заллявшись таким сміхом, що в нього з радощів за велику хитрість друга аж сльози виступили на очах.— Щоб сховати голову, він обплів її віттям, на яке поклав порохівницю, а рушницю прив’язав до колоди, яку пхає поперед себе, перепливаючи до своїх друзів. Ох, боже мій, давно, як давно вже ми з ним не викидали таких штук, як ото було на великому шляху в околицях Тая, коли, здавалося, вже попали в зуби до кровожерливих мінгів.
— А що, коли це раптом не Змій, Слідопите? Я не можу розрізнити рис обличчя.
— Риси обличчя! Хто пізнає індіянина по рисах обличчя? Ні, ні, хлопче, основна риса індіянина — малювання на його шкірі, а так розмальовують свою шкіру тільки делавари і більш ніхто. То його стяг, Джаспере, адже й ти на своєму судні маєш прапор із хрестом святого Георгія[35] і французи вивішують на щоглах свої брудні скатертини з плямами від оселедців а чи оленячої смажені. А тепер добре придивись, Прісна Водо, і ти пізнаєш очі вождя. Та хоч як би люто вони блищали в бою і хоч як би тьмяно вони блимали серед листя,— тут Слідопит легенько, але відчутно торкнув Джаспера пальцем за рукав,— я бачив, як із них градом котилися сльози. Можеш повірити мені: незважаючи на червону шкіру, у нього ніжна душа і добре серце, хоча душа й серце в нього і не зовсім такі, як у нас з тобою.
— Хто знайомий з вождем, той ніколи в цьому не сумнівався.
— Я знаю це краще, аніж будь-хто інший,— гордо промовив Слідопит,— бо мені довелося ділити з ним і горе, й радощі, і я бачив, як у тяжкі хвилини він і на мить не втрачав мужності, а у веселощах пам’ятав, що молодицям його племені дуже подобаються дотепні жарти.
— Але годі-бо, а то я вже завів, як та міська кумася перед своїми сусідками, а Змій має гострі чуття. Він, правда, знає, що я його люблю і завжди вихваляю його поза очі; проте кожен делавар за натурою великий скромник і вихвалятиметься тільки тоді, коли вороги прив’яжуть його до стовпа.
В цю мить Змій підплив до берега саме там, де, причаївшись у кущах, сиділи обоє його друзів (він, видно, ще на тому боці точно визначив їхнє місце). Вилізши з води, могіканин струснувся, мов собака, і вигукнув звичне:
- Хуг!
РОЗДІЛ VI
Оці відміни, всемогутній отче,
то — лише мінливий бог.
Джеймс Томсон. «Гімн»
Щойно вождь вийшов із води, його стрів Слідопит і звернувся до нього мовою делаварів:
— Чи то ж добре було, Чингачгуче,— з докором почав він,— одному вступати в бій з десятком мінгів? Правда, «оленебій» рідко підводить мене, та влучити в ціль аж на тому березі Освего не так воно просто, а той виродок показав тільки голову й плечі над кущами, і не такий досвідчений стрілець міг би й схибити. Слід було перш добре подумати над цим, вождю, треба було все добре зважити!