Отак усі вкупі — друзі та вороги — підійшли до східної бистрини, де, як і перед західним берегом, було так глибоко, що її не можна було подолати вбрід. Тут усі зупинилися, тому що належало вирішити, як краще переправити пірогу через глибінь. Один з тих чотирьох ірокезів був вождь, і звична шана, з якою індіяни ставляться до бойових заслуг, досвіду та становища вождя, примусила всіх замовкнути в очікуванні того, що він скаже.
У зв’язку з цією зупинкою ще дужче зросла і без того велика небезпека для Джаспера, який, щоб на нього не впала підозра, завчасно зняв з голови й кинув у пірогу свого кашкета. Без куртки й тільника, голий до пояса, він одними обрисами свого тіла в темряві не так уже й кидався в вічі. До того ж і місце позад корми теж трохи допомагало маскуватися, бо погляди всіх ірокезів, що пхали пірогу, були звернені, природно, лише вперед. Гірше було Чингачгукові. Цей воїн опинився буквально в гущі своїх смертельних ворогів, він не міг би й поворухнутися, не зачепивши когось із них ззаду чи спереду. Та зовні він нічим не зраджував свого хвилювання, хоч усі його чуття були насторожі, і в слушний мент він готовий був вислизнути з гурту чи завдати удару. Суворо пильнуючи, аби випадково не озирнутися і цим не дати ворогові змоги передчасно викрити себе, Змій з невичерпним терпінням, на яке здатний лише індіянин, вичікував ту мить, коли настане нарешті час діяти.
— Хай усі мої молоді воїни, окрім двох, що на кінцях піроги, пливуть до берега і забирають свою зброю. Хай,— сказав вождь ірокезів,— ці двоє переправлять пірогу.
Ірокези мовчки підкорилися цьому розпорядженню, залишивши Джаспера з тим ірокезом, який знайшов пірогу, а Чингачгук непомітно пірнув на дно річки й переждав, доки пройшли вороги. Бовтання ніг, сплески рук та перегукування незабаром сповістили, що четвірка індіян, на яких вони натрапили з пірогою, попливла до берега. Переконавшись у цьому, делавар висунув голову з води, став на своє попереднє місце і почав думати, що хвилина для дії настала.
Менш витримана, ніж цей воїн, людина, мабуть, тут-таки завдала б задуманого удару, але Чингачгук знав, що позаду, на порогах, ще повинно бродити чимало індіян, і він був надто досвідчений воїн, щоб ризикувати без доконечної потреби. Тому він дав змогу ірокезові дотягти пірогу до глибокого, звідки всі троє рушили плавом у напрямку до східного берега. Одначе замість того, щоби пхати човен уперед, делавар з Джаспером, як тільки відчули, що течія сягнула найвищої сили, почали гальмувати рух піроги до берега. І робили вони це не раптово й помітно, як це напевне робила б, удавшись до таких хитрощів, кожна цивілізована людина, а повільно й поступово, тож ірокез спочатку не міг нічого второпати, гадаючи, що йому так важко від сильної течії. Під дією таких протилежних за напрямком сил пірогу, зрозуміло, стало зносити за водою, і десь за хвилину вони опинилися на ще глибшому місці вже перед самим порогом. Тут, одначе, ірокез хутко збагнув, що з пірогою коїться щось незвичайне, і, озирнувшись назад, уперше побачив, що йому чинять опір його товариші.
Друга натура, що породжується в людини звичкою, миттєво підказала молодому ірокезові, що він сам на сам з ворогами. Розплескуючи обабіч себе воду, він уп’явся Чингачгукові в горло, й обидва індіянини, зовсім облишивши пірогу, зчепилися, мов тигри. В темряві глупої ночі, борсаючися в обіймах шаленої стихії, готової поглинути кожного, а. найперше тих, що зіткнулися в боротьбі не на життя, а на смерть, ці два вояки, здавалося, не пам’ятали вже нічого на світі, крім дикої люті й бажання перемогти один одного.
Джаспер став тепер повним володарем піроги, яка, погойдуючись пір’їнкою на хвилях, що розходилися від місця двобою смертельних ворогів, швидко летіла за водою. Перш у юнака майнула була думка кинутися на допомогу делаварові, але важливість захоплення човна видалися йому в стократ більшою, коли він почув, як тяжко дихають воїни, вп’явшись один одному в горло, і він чимдуж погнав пірогу до західного берега. Досягши його невдовзі, він після короткого пошуку знайшов решту загону й переодягся. Кількох слів цілком вистачило, щоб пояснити становище, в якому він залишив делавара, та з’ясувати, яким робом йому пощастило заволодіти пірогою.
Коли ті, що чекали на Джаспера, вислухали його розповідь, запала глибока мовчанка, бо кожен став напружено ловити найменший шурхіт, безнадійно сподіваючись хоч якось відгадати долю герцю, який відбувся чи, може, й досі відбувався між індіянами. Та марно: за неугавним клекотом води на порогові нічого не було чути; ірокези, щоб уберегти таємницю й приховати свої подальші наміри, дотримувалися мертвої тиші.