— Бери оце весло, Джаспере,—спокійно промовив Слідопит, хоча уважним слухачам його голос здався сумнішим, ніж звичайно,— і пливи за нами. Лишатися тут довше небезпечно.
— А Змій?
— Великий Змій в руках у свого Великого Духа; і буде він жити чи помре — то залежить від волі провидіння. Ми йому нічим не можемо допомогти, а сидячи тут склавши руки й базікаючи про свої прикрощі, мов тонкосльозі жінки, ми багато чим ризикуємо. Оця темрява нам дуже до речі...
Голосний, довгий і пронизливий гук на тім боці обірвав провідникові слова.
— Що б мав означати цей рев, добродію Слідопите? — поцікавився Кеп.— Адже це більш схоже на виття диявола, ніж на голос людської істоти.
— Назвавши їх дияволами, ви не дуже помилилися. Отой дикий вереск — окрик радощів, він свідчить про перемогу. Можна не сумніватися, що тіло Змія, живого чи мертвого, тепер у їхніх руках.
— А що ж ми!..— вигукнув Джаспер, відчувши біль щирого каяття на думку, що, може, нічого й не сталося б Із товаришем, якби він не покинув його напризволяще.
— Нічим, хлопче, тепер ми не можемо зарадити вождеві. Нам самим треба якомога швидше тікати звідси.
— Навіть не спробувавши врятувати його?.. Навіть не довідавшись, живий він а чи мертвий?
— Джаспер має слушність,— хрипким і здушеним голосом сказала Мейбл.— Я не маю страху, дядечку, і готова сидіти тут доти, доки ми дізнаємося, що трапилося з нашим другом.
— Ай справді слушна ідея, Слідопите,— вставив Кеп.— Справжній моряк не може покинути свого бойового товариша в біді; і я радий довідатися, що такі шляхетні почуття існують і серед прісноводої братії.
— Ет! — заперечив нетерплячий провідник, виштовхуючи пірогу на бистрінь.— Ви ще мало навчені, а тому й не боїтеся нічого... Якщо вам дороге життя, то думайте тільки про одне: як би швидше дістатися до залоги, а делавара залиште у владі провидіння. Що вдієш! Олень, коли занаджується до солонців, таки врешті-решт натрапляє на мисливця!
РОЗДІЛ VII
І це та Ярроу — річка мила,
Що я побачить так жадав,
А нині мрію ту розбила,
Що в серці я своїм плекав?
Хоча б де менестрель з’явився
Й на арфі душу звеселив,
Бо смутком світ весь оповився
Й печаллю серце полонив.
Вільям Вордсворт. «На відвідини Ярроу»
Нічні краєвиди не були позбавлені величі, і коли пірога, залишивши стоянку, опинилася у владі стрімкої й могутньої течії, вразлива й благородна душею Мейбл відчула, як заструменіла в її жилах кров і запашіли щоки. Хмари розійшлися, і темінь ночі порідшала, однак високі дерева, що нависали над водою, кидали на річку таку непроглядну тінь, що піроги пливли в суцільній чорній смузі, яка надійно приховувала їх від ворогів. Однак у кожного з утікачів було дуже неспокійно на серці; навіть Джаспер знову почав боятися за долю дівчини, і при кожному підозрілому шурхоті в лісі він скидався й раз по раз оглядав берег неспокійним поглядом. Веслами користувалися лише зрідка та й то з великою осторогою, бо навіть найменший хлюпіт у мертвій нічній тиші міг долетіти до сторожких вух ірокезів і виказати втікачів.
Всі ці обставини ще вище підносили в уяві дівчини незвичайну романтичність пригоди, найбільш хвилюючої з тих, що будь-коли довелося зазнати Мейбл Дангем за все її коротке життя. Від природи смілива, призвичаєна в усьому покладатися на саму себе і горда з того, що вона воякова дочка, дівчина й тепер майже не відчувала страху, незважаючи на те, що її серце часом билося частіше, ніж звичайно, й прекрасні блакитні очі поблискували рішучістю, яку, однак, приховувала від сторонніх темрява, а схвильовані почуття ще підсилювали враження величі й незвичайності цієї ночі.
— Мейбл,— притамованим голосом промовив Джаспер, коли обидві піроги так близько зійшлися бортами, що він тримав їх укупі одною рукою,— вам не страшно? Ви цілком покладаєтеся на нас та нашу рішучість захищати вас?
— Як вам відомо, Джаспере Вестерн, я дочка солдата, і мені було б сором признаватися, ніби я боюся.
— Покладіться на мене... і на нас усіх. Ваш дядько, Слідопит, могіканин, якби він тільки, неборака був з нами, та й я сам, ми швидше зважимося на будь-що, ніж допустимо, щоб з вами трапилося яке лихо.
— Я вірю вам, Джаспере,— відповіла дівчина, несвідомо похлюпуючи рукою у воді.— Я знаю, як мене любить мій дядечко: він Завжди перш подумає про мене, а вже потім — про себе; я також вірю, що всі ви батькові друзі й що ви готові піти на все, аби заступитися за його дочку. Проте я не така вже й квола та недолуга, як це вам могло здатися, бо хоч я й городянка і, як і всі вони, іноді схильна вбачати небезпеку там, де нею і не пахне, я все ж обіцяю вам, Джаспере, що ніякі мої дурні страхи ніколи не завадять вам виконувати ваш обов’язок.