— Підтакуйте, підтакуйте одне одному в своєму невігластві!— глузливо буркнув Кеп.— Нашого брата моряка так мало завжди на березі, що до нас взагалі рідко коли прислухаються, зате коли вас треба захищати від ворогів а чи привезти заморських товарів, тоді всі раптом стрімголов біжать до моряків!
— Але ж, дядечку, не жителі суходолу нападають на наші береги, а моряки, тож моряки воюють з моряками.
— Верзеш ти казна-що, небого! Де ж тоді всі ці вороги, всі ці французи та англійці, що висадилися тут,— де вони, дозволь тебе запитати?
— А таки й справді — де вони? — і собі! вигукнув Слідопит.— Ніхто, мабуть, цього краще не знає, добродію Кепе, ніж ми, мешканці лісу. Я часто простежував шляхи, якими вони сунули сюди, по вибілених дощами кістках, а відшукував їхні сліди по гробках багато й багато років після того, як про них та їхню бундючність уже й пам’ять стерлася. Генерали й рядові вояки — всі вони лежать тепер у розкиданих по нашій землі могилах,— яскравих свідках того, що стає з людьми, які женуться за великою славою, палаючи бажанням стати чимось вищим за собі подібних.
— Мушу сказати, добродію Слідопите, ви іноді висловлюєте погляди, які просто дивно чути від такої людини, як ви: адже ви добуваєте собі хліб рушницею, тільки й дихаєте пороховим димом і знімаєтеся з якоря лише для того, щоб нищити ворогів.
— Якщо ви гадаєте, ніби я весь час тільки те й роблю, що воюю собі подібних,— ви нічого не знаєте ні про мене, ні про моє життя. Звісно, людині, котра проводить своє життя в лісі та ще й на кордоні, часто-густо доводиться йти на вчинки, зумовлені обставинами. Проте ;я за них відповідальним бути не можу: адже я тільки простий мисливець, розвідник і провідник, що не має ніякої влади над іншими. Моє основне заняття — полювати звіра для війська під час війни та в мирні дні, хоча я більше перебуваю в розпорядженні одного офіцера, який зараз у поселеннях, де я його ніколи не супроводжую. Ні, ні, справжнє моє покликання — не війна та кровопролиття, а милосердя й мир. Проте мені доводиться стрічатися віч-на-віч з ворогами, як і кому іншому, а щодо мінгів, то я дивлюся на них, як людина дивиться на гадюку: цих істот треба безжально чавити підбором при кожній нагоді!
— Так, так... Виходить, я з самого початку помилявся, коли думав, що у вас професія не менш військова, ніж у корабельного гармаша. А от мій зять, сержант, так той з шістнадцяти років солдат і ще й гадає, ніби його ремесло таке ж достойне, як і моряцьке, але це така нісенітниця, про яку я не вважаю за варте й сперечатися з ним.
— Мій батько був навчений вірити, що то почесно — носити зброю, — втрутилася Мейбл,— тому що і його батько теж був солдатом.
— Авжеж, авжеж, — підтвердив Слідопит,— більшість сержантових нахилів — військові, й він усі речі в світі розглядає поверх цівки свого мушкета. До речі, останнім часом він узяв собі в голову, ніби королівський мушкет ліпший за нашу звичайну рушницю з довгою цівкою та двійчатим прицілом. Такі хибні погляди породжуються у людей хіба закоренілими звичками, а упередженість, мабуть, є чи не найпоширеніша вада людини.
— Зважте: на суходолі,— уточнив Кеп.— Ще не було й разу, щоб я, повернувшися з рейсу, не завважив цього. А коли приїхав з останнього свого плавання, то на весь Йорк я не знайшов жодної людини, яка б думала так, як я, і була на все однакових поглядів зі мною. Хоч би з ким я розмовляв, кожен чомусь кренив своїми поглядами за вітром, а коли хто й виходив трохи з кільватера своїх суджень, то тільки для того, щоб тут-таки як стій повернути овершлаг[41] і взяти зовсім інший галс[42].
— Ви все розумієте, Джаспере? — усміхаючись, майже пошепки запитала Мейбл у юнака, що вів свою пірогу так близько поруч, аби бути ближче до дівчини.
— Між солоною і прісною водами не така вже й велика різниця, тому всі, хто плаває на них, без труднощів розуміють один одного. Не велика заслуга, Мейбл, розуміти мову нашого ремесла.
— Навіть релігія,— вів далі Кеп,— і та не зосталася такою, якою вона була за моїх молодих років. її, як і багато дечого тепер на суші, травлять і вибирають[43], тож не диво, що іноді її заїдає[44]. Все, здається, змінюється, окрім компаса, хоча навіть і він останнім часом уже має свої видозміни.
— Гм, а я гадав, що релігія і компас — досить постійні,— відказав Кепові Слідопит.
— Так, на кораблях вони ті ж самі, за винятком окремих відмінностей. Релігія на борту корабля сьогодні точнісінько така сама, якою вона була і в той день, коли я вперше ступив на палубу. І цього ніхто, якщо він у душі боїться бога, не стане заперечувати. Я особисто не помітив жодної різниці між становищем релігії на борту нині і коли я ще був юнгою. Зовсім інше на березі. Даю вам слово, добродію Слідопите,— тепер на суходолі важко знайти людину, я маю на увазі серед постійних мешканців, котра дивилася б на ці речі точнісінько так, як вона дивилася на них сорок років тому.